Читати книгу - "Тисяча причин для розлучення, Леся Найденко"

Частина друга. Осінь.

Небо затягнуло похмурими хмарами. Збирався дощ, а тому я, накинувши на плечі Єгорову куртку, побігла у двір знімати ще вологі після прання речі. Знову досушувати в домі, знову через це у нас запотіють вікна та з’явиться грибок, знову білити стіни... Як же все дістало.

Я скинула одяг на диван, а сама сіла в крісло. Навпроти висів старезний килим, що прикривав облуплену штукатурку. Спершу він мене неабияк бісив, але потім я помітила цікаву особливість візерунків на ньому: якщо розслабитися й дивитись в одну точну, то можна побачити малюнки, яких на перший погляд не видно. Щось типу ілюстрацій із зоровими ефектами. Так от, коли в мене був хороший настрій, то я бачила квіточки та котиків, а переддепресняковий – розбиті сердечка та безодню зі сміттям. Так було і того дня. Медитація перед килимом лише підкреслила паршивість мого становища.

Все стало не так, як планувалося. Ми переїхали в інший будинок, але на додачу до побутових незручностей мене спіткала ціла верениця халеп. Починаючи з того, що мій метаболізм психонув, і тепер я стала набирати вагу зі швидкістю світла, закінчуючи тим, що Єгорові «два-три місяці» перетворилися на «додому повернемось ще не скоро».

- Все буде добре, - вкотре переконував коханий. – Просто почалися проблеми з фінансуванням. Довелося скоротити штат, тому й будівництво так сильно затягнулось. Думаю, до зими таки запустимо виробництво.

- До зими? – ледь не плакала я. – Ми ж тут замерзнемо. Пічка димить, від обігрівача вибиває пробки. Як тут зустрічати холоди?

- Можемо будь-якої миті повернутися до мами, - обривав розмову Єгор, розуміючи, що на це я все одно не погоджусь.

Тим часом Тамара Петрівна не втрачала можливості виїсти мені мозок. Виявилось, що інший кінець села – замала відстань, аби уникнути постійних візитів родички. Найчастіше вона приходила ввечері, аби нагодувати Єгора. Так, з її точки зору, я й досі готувала якусь гидоту. Інша справа пиріжки та вареники, що так турботливо закутувались у рушнички, аби не охололи дорогою. За це Мацицько прозвав Тамару Петрівну Червоною Шапочкою на пенсії. А найгіршим було спостерігати, як Єгор смакує тими передачками! Зрадник ненажерливий.

Часом свекруха навідувалась й удень, поки її синок знаходився на роботі. Тут у неї в арсеналі було дві стратегії нарікань: «нічого не робиш, поки чоловік на заводі зашивається» або «все робиш неправильно». Зазвичай я просто терпіла, чіпляючись за думку, що коли-небудь вона таки піде додому, але бували й дні, коли я посилала її слідом за руськім кораблем. Останнє закінчувалось скандалом з Єгором через те, що я довела його хвору маму до підвищення тиску. І хоч жодного разу стара так і не погодилась викликати швидку, Єгор все одно вівся на її побрехеньки.

Від занурювання у депресняк мене відволік голос Віті.

- Ти оглохнула? Я стукав, стукав... Двері відчинені, а ніхто не відповідає. Вже перелякався, що з тобою щось сталося!

Я змусила себе посміхнутися.

- Та просто замислилась. Проходь, хочеш кави?

Вітя заходив у гості дуже рідко. Здебільшого, коли проїжджав повз у справах або потребував термінової поради стосовно Соні. У них почався цукерково-квітковий період, а тому Мацицько дуже боявся напартачити.

- Ні, я лише на пару хвилин. В мене є подарок для тебе.

- Нафіга він мені? – здивувалась я.

- Дивись, - Вітя прочинив двері, впускаючи до хати протяг та... сіру собачку.

Тваринка була розміром з футбольний м’ячик, кудлата й дуже вертка. Вона відразу застрибнула до мене на руки й почала облизувати щоки.

- Боже, це що за милота така? Як її звати?

- Не знаю, знайшов у посадці. Напевно хтось викинув... Я відразу про тебе подумав.

- Дивна асоціація.

- Та ні! Просто ти сама цілими днями, не дай Боже якісь бандити залізуть. Хтось має тебе охороняти. А так буде дзвіночок по двору бігати, на чужих гавкатиме.

- Але... – я подивилась на шавку. Так, вона була гарненькою, але я ніколи не планувала заводити собаку. Ну хіба що якогось квартирного шпіца. – Це ж потім її у Вінницю забирати, до туалету на вулиці привчати, вигулювати двічі на день.

Мацицько потупив погляд.

- Ви вже у Вінницю повертаєтесь?

- Поки ні, але Єгор каже, що вже скоро.

- Він таке й улітку казав. Я б на твоєму місці поки не розраховував на якісь зміни.

- Не добивай мене.

- А що, тобі тут так погано? – занепокоївся він.

- Не зважай, то осіння хандра. Буває.

Вітя витягнув з кишені цукерку.

- З’їж, щоб настрій покращився, - простягнув її мені. – Кажуть, солодке допомагає.

- Ні, не буду. Я і так, - кивнула на свій живіт, що вже узявся складками, - солодкого переїла. Треба зав’язувати, поки зовсім у бегемота не перетворилась.

- Не зважай на такі дрібниці! Легка повнота тобі дуже личить.

От дарма він це сказав! Тепер я стала ще похмурішою. Одна річ, коли сама вказую на свої недоліки, а інша, коли про них говорять сторонні. Це як з темношкірими, які тільки між особою називають одне одного чорними.

- А не пішов би ти, Вітю... додому? І собаку свою забирай!

- Ей, ти чого?

- Нічого. Просто гостинність вичерпалась.

- Але собака у чому вина? Вона вже встигла полюбити тебе, не розбивай їй серце.

- Так швидко полюбити неможливо! – віддала кудлату Мацицьку, а та, як на зло, жалібно заскавчала.

- Ти себе недооцінюєш... – кинув він.

Поки я дулася й сварила себе за те, що марно нагримала на єдиного друга у селі, Вітя встиг дійти до хвіртки. Плюнула на все, побігла слідом.

- Гаразд, залиш її! Нехай собі тявкає... Хоч буде, з ким поговорити.

- Ти не пожалкуєш! – Вітя поставив собаку на землю. – Наступного тижня їхатиму в місто, привезу звідти мішок корму.

- Дякую.

- Ну все... – він посміхнувся, коли я знову узяла собачку на руки. – Гарного тобі вечора.