Читати книгу - "Доля чи випадковість?, Стефанія Лін"

Через 6 місяців

Липень

Будильник дзвінко лунає поряд з вухом, сповіщаючи, що ранок настав. Яскраве літнє сонце світить промінням у вікно, граючи сонячними зайчиками у дзеркалі. Потягуючись, встаю і йду у ванну кімнату. Антона вдома вже немає, напевно поїхав на роботу.

Чищу зуби, вмиваюсь, розчісую відросле волосся до талії розглядаючи себе у дзеркалі. Пів року Артем на лікуванні. Переніс дві операції. Ще б декілька годин і вже довелося б його хоронити. Дякую долі чи то випадковості за діда Андрія, його телефон.... Дякую за все. Головне, що встигли.

Тато, за порятунок дітей від зимового холоду подарував діду Андрію квадроцикл, так що тепер той їздить по лісу без будь-яких перешкод.

Казимир, доставивши нас до лікарні пів року тому відправився на пошуки Фрола. На цей раз він не зміг відкупитись грішми й опинився за ґратами де йому і місце!

З кімнати чую, як дзвонить телефон. Стрімголов біжу до нього, тому що знаю, телефонує ВІН.

- Так.

- Привіт, Ліро. - Музичний голос розноситься по мені немов мед, розвіюючи будь які погані думки.

- Привіт.

- Мене виписують, уявляєш? Сьогодні?

- Справді??- Не можу стримати сліз, хоч і радісних. - Це чудово. Я зараз приїду.

Через пів години стою у палаті Артема збираючи його речі у спортивну сумку. Реабілітація закінчена. Він їде додому.

- Як тобі спалось без мене? - Питає з хитрою посмішкою на обличчі.

- Ти ж знаєш, що погано. Зовсім не виспалась.

Артем підходить до мене, вже перевдягнувшись в свої улюблені темні джинси й чорну футболку та міцно обіймає. Ніжно цілує, проводить долонею по спині розтріпуючи довге волосся.

- Мені так подобається воно... - муркоче.

- Волосся?

- Тааак.

Сонячне світло грає на його волоссі, розфарбовуючи кожне пасмо в різні відтінки шоколаду. Зелені очі сяють коханням та щастям. Це той Артем, якого я кохаю. Хлопець, що рік тому збив мене на авто і відвіз до лікарні. Хлопець, що ненавидів, що хотів помститись, що намагався виправити все....

Він не просто людина. Він надзвичайно сильний чоловік, який пройшов крізь втрату сім'ї, звинуватив в цьому всіх, але зміг не зламатись, зміг знайти себе.

Повертаємось додому під пісню, яку весело та голосно наспівує Бойко, сидячи на пасажирському сидінні:

Ранок зустрінемо вдвох
А ніч не розкаже нікому
Про все що було й не було
Ми не повернемось до дому
Я бачив усі твої сни
Знаю усе, що нам треба
В обіймах солодких міцних
Ми просто торкаємось неба

Приспів:
Від мене тобі ще один поцілунок
Я прошу лиш прийми поцілунок-дарунок
Від мене тобі, від мене тобі...
Від мене тобі ще один поцілунок
Я прошу лиш прийми поцілунок-дарунок
Від мене тобі, від мене тобі...

Ти, як в пустелі вода
І кращих за тебе немає
Для мене назавжди одна
Ти та, на яку я чекаю
Я бачив усі твої сни
Знаю усе, що нам треба
В обіймах солодких міцних
Ми просто торкаємось неба

(с) Олександр Порядинський - Поцілунок

Вдома нас чекає Ліза з Єгором, Казимир та тато за святковим столом. Як тільки заходимо гупають хлопавки та сиплються на нас яскравим різнокольоровим конфеті.

- УРА!

Всі кидаються обіймати Артема. Звісно ж вони приходили у лікарню, але тепер він вдома, тепер здоровий і це не може не тішити.

Ввечері, коли всі розходяться, ми з Артемом вмощуємось в мене в кімнаті. Кладу голову йому на плече, наші пальці переплітаються. Відчуваю, як мені спокійно та радісно в його обіймах, ось так лежати та слухати ритм його серця, чути дихання, слухати приємний голос.

Те, що я пережила, переживаючи за нього в Карпатах.... Я ніколи не забуду цього жаху, болю, страждань. Ніколи не забуду, як молилась, просила всесвіт нам допомогти.

Я б не змогла пережити втрату Артема. Тільки не його. Мама, а потім він... це було б занадто.

- Про що думаєш? - Перериває мої думки.

- Та про все...

Несподівано для мене Артем встає на з ліжка, дістає з кишені маленьку коробочку й протягує мені, здивованій та ошелешеній.

- Що це? - Питаю.

- Ти вийдеш за мене заміж, Ліро? Тому що ти єдина, з ким я хочу зв'язати своє життя. Ти та дівчина, яка нічого не боїться, яка заради мене готова була вмерти. Я хочу провести з тобою вічність і ще трішки. Хочу бачити зранку твої блакитні очі, посмішку... Хочу кохати до нестями, так, щоб навіть зорі заздрили....

Сльози щастя течуть по щоках. Не можу нічого зробити, така вже я плакса...

- Так. Так!

Артем обіймає мене й вдягає на палець дорогоцінну прикрасу з білого золота.

- Тепер ти моя і я тебе ніколи не відпущу!