Читати книгу - "Забудь мене, Впіймай мене, Ретта Кім"

— Демони, Стюарте, залиш цю свою затію, нарешті, у спокої. Я тобі кажу — марно.

— Нічого не марно, от побачиш, — задоволено промовив хлопець і піднявшись з крісла, попрямував у свою кімнату.

— От впертий, — тихо пробурмотіла я.

— Що є, те є, — кинув хлопець, почувши мене.

За цей день ми вздовж і впоперек облазили ще кілька надзвичайно мальовничих фіорд і навіть потрапили на пляж. Як чудово виглядає збережена природа… не знищена, за якою доглядають, яку не чіпають… Скільки краси в найменших дрібницях… я готова вічність на це все дивитися. Цікаво, як це все виглядає з висоти пташиного польоту?

Ми дійсно ходили дуже багато. Ноги вже гуділи, але я була задоволена. Часто ловила погляд Стюарта, що, наплювавши на природу, відверто витріщався на мене й усміхався. От же… і що йому зробити, щоб він припинив?

— І все ж… — промовив він, коли ми сіли в машину. — Ти що, взагалі не усміхаєшся?

— А що, це обов’язково? — запитала я, глянувши на хлопця. Той уважно на мене дивився. — Що, досі не надивився на мене?

— Я ж тебе не чіпаю… просто дивлюся, — промовив він, не відводячи погляду. — Поки що.

— Поки що? Рук забагато маєш? — запитала я. Хлопець тільки гмикнув і завів машину.

Що, і все? Більше провокацій не буде? Хм…

Повернулися додому й повечеряли ми мовчки. Він набирається сил перед тим, як знову мене діставати? Та навіть через годину хлопець не заговорив. Я спокійно прийняла ванну й підготувалася до сну. Ноги вже страшенно боліли, а завтра буде ще гірше. Ну й нехай… заради такої краси не шкода.

І все-таки… щось не так. Я підійшла до дверей у його кімнату й зам’ялася. І чого я припхалась? Все ж постукала. За мить двері відчинились.

— Щось трапилось? — здивовано запитав він, стоячи в одних трусах. З волосся капала вода. Схоже, він приймав душ.

— Я не знаю, — відповіла я.

— Це як?

— В тебе треба запитати. Ти ж мовчиш стільки часу.

— Хвилюєшся? — запитав хлопець, а на вустах з’явилася хитрюща усмішка.

— Анітрішки, — гмикнула я. — Якщо нічого не трапилось, то я пішла. Не знала просто, що ти можеш стільки часу мовчати.

— Зачекай, — швидко промовив Алекс і схопив за руку, глянувши на мене.

З моєї кімнати долинула мелодія — хтось намагався додзвонитися до мене.

— Що таке? — запитала я. — В мене телефон дзвонить. Може, відпустиш?

— А… так, звичайно, — трохи розгублено промовив хлопець, відпустивши мою руку.

Я кинула пронизливий погляд на нього й пішла в кімнату. Дивна поведінка…

— Алло, — промовила я, піднявши слухавку. Навіть встигла. Хтось дуже напористий…

— Ісо, привіт, — промовив чоловік по той бік, а серце пропустило удар. Як він взагалі…

— Звідки в тебе мій номер? — тихо запитала я, зачинивши двері.

— Не розбудив? — натомість запитав чоловік.

— Не змінюй тему, Вінсенте. Як ти дістав мій номер?

— Ти не повіриш, якщо я скажу, що близнюки поділилися, — у голосі відчулася усмішка.

— Звичайно, ні. Вони таку дурість не зроблять.

— Ну дістав, та й дістав. Яка різниця? Він, однаково, вже в мене, — спокійно промовив демон. — Як Норвегія? Сподобалась?

— Звідки? — напружено запитала я. Не подобалось мені те, що він стільки знає.

— Я навіть знаю, в якому ти місті зупинилася, Ісо, — знову усмішка.

— Припини мене так називати!

— Ну-ну, не злись. Ти ж знаєш, я нічого поганого тобі не зроблю.

— Дуже в цьому сумніваюсь.

— Не довіряєш мені?

— Ти думаєш, я буду тобі довіряти після всього, що ти зробив? — розізлилась я. — Я схожа на ідіотку?

— Ти дуже розумна, Ісо. Я не маю тебе за ідіотку, — він на мить замовк. — Годі тобі, не гнівайся. Я подзвонив лише, щоб запитати, як ти.

— Було все прекрасно. До твого дзвінка, Маркс.

— Що, і вампір не заважає? — я чітко відчула нотки невдоволення в його голосі. Він ревнує.

— Навпаки, всіляко відволікає і навіть веселить. Завдяки йому я можу розслабитися під час відпустки. А знаєш чому, Вінсенте? — хотілося зіпсувати йому настрій надовго. Бажано назавжди. А ще краще зламати. Шкода, у мене цього не вийде. — Він захищає мене і ні на крок від мене не відходить.

— Хто кого ще має захищати? Він? Напівкровну? — в голосі відчувалася іронія, та я знала, що мені вдалося його розізлити.

— Ти завжди був зверхнім, Вінсенте. Просто я раніше цього не помічала. Саме так, він мене захищає. А то, хто знає, може, ти когось сюди відправив, щоб слідкувати за нами. Боїшся, що Алекс зробить щось зайве?

— Ісо… він тебе не торкнеться.

— Запізно зарухався, демоне! Тепер це мені вирішувати, — зціпивши зуби, промовила я. — Потрібно було раніше думати й не витворяти казна-чого. Ти мене втратив. Давно.