Читати книгу - "Спецназ"

Сьогодні самбо є обов'язковим атрибутом у навчанні кожного бійця спецназу. Воно є одним з найбільш популярних видовищних видів спорту в Радянській Армії. Не тільки в армії, звичайно, займаються самбо, але в армії воно на першому місці. Взяти, наприклад, чемпіонат на приз журналу «Радянський Воїн» у 1985 році. Це дуже важливий чемпіонат, де змагалися спортсмени з багатьох різних клубів. Але перед чвертьфіналом у змаганні залишилися вісім осіб: один був з «Динамо» (лейтенант МВС), один з таємничого «Зеніту», а решта з ЦСКА, клубу Радянської Армії.

Слова «без зброї» в назві самбо не повинні вводити читача в оману. Самбо дозволяє використовувати будь-які об'єкти, які можна використовувати в бою, аж до револьверів та автоматів. Можна сказати, що молоток не є зброєю, і це правда, якщо молоток знаходиться в руках у нетренованої людини. Але в руках майстра він стає жахливою зброєю. Ще більш страшною зброєю є лопатка в руках у тренованого бійця. З радянської армійської лопатки ми почали цю книжку. Прийоми її використання є одним з найдраматичніших елементів самбо. Солдат спецназу може вбити людину лопаткою з дистанції в кілька метрів так же легко, вільно і безшумно, як і з пістолета П-6.

Існують два розділи в самбо: спортивне самбо і бойове самбо. Самбо як спорт - це двоє людей без зброї, обмежені набором правил. Бойове самбо - це те, що ми описали вище. Є досить проявів того, що безліч прийомів бойового самбо не стільки таємні, скільки обмежені в застосуванні. Тільки спеціальні навчальні установи, такі як «Динамо», Армійський клуб і «Зеніт», навчають цим прийомам. Вони потрібні лише тим, хто безпосередньо залучений в дії, пов'язані з обороною і зміцненням режиму.

Морські бригади спецназу, з досить вагомих підстав, технічно набагато краще оснащені, ніж їх колеги, які діють на твердому ґрунті. Флот завжди мав, і завжди буде мати набагато більше кінських сил на людину, ніж армія. Людина може пересуватися по землі, просто використовуючи свої м'язи, але вона не втече далеко в морі тільки за допомогою своїх м'язів. Відповідно, навіть на рівні звичайного бійця, є різниця в спорядженні морських підрозділів і наземних сил. Звичайний рядовий і груповий плавець спецназу може бути використаний з відносно маленьким апаратом, що дозволяє йому плисти під водою зі швидкістю до 15 кілометрів на годину протягом кількох годин поспіль. Крім таких індивідуальних наборів, є також апарат для двох або трьох людей, створений на основі звичайної торпеди. Плавці сидять на ній, як на спині в коня. І додатково до цього легкого підводного апарату широкого використання створені мініатюрні підводні човни.

Радянський Союз почав інтенсивні дослідження з розробки невеликих підводних човнів з середини 1930-х років. Як і зазвичай, однакове завдання було поставлене відразу декільком конструкторським групам, і між ними було гостре суперництво. У 1936 році державна комісія вивчила чотири пропозиції: «Комар», «Блоха», «АПСС» і «Пігмей». Всі чотири могли перевозитися невеликими вантажними і військовими суднами. У той же час Радянський Союз закінчив розробку своїх субмарин класу «К», й існував такий план, за яким кожний підводний човен класу «К» міг би нести один легкий літак або один мініатюрний підводний човен. Також тоді були проведені експерименти з оцінки можливості перевезення іншого типу мініатюрного підводного човна (схожого на «АПСС») у відсіку для важких бомб.

У 1939 році Радянський Союз почав виробництво карликових субмарин «М-400», розроблених на основі конструкції «Блохи». «М-400» був сумішшю підводного човна і торпедного катера. Він міг тривалий час залишатися під водою, потім спливти і атакувати противника на дуже високій швидкості, немов швидкий торпедний катер. Була думка використовувати також його іншим способом - наблизившись до супротивника на величезній швидкості, як торпедний катер, потім зануритися і атакувати в безпосередній близькості, подібно до звичайного підводного човна.

Серед трофеїв війни були захоплені мініатюрні німецькі субмарини і плани подальших розробок їх, які дуже широко використовувалися потім радянськими конструкторами. Інтерес до німецьких проектів не згас. У 1976 році повідомлялося щодо проекту німецької субмарини водотонажністю лише 90 тон. Радянська військова розвідка відразу ж почала полювання за планами цих суден і за інформацією про людей, зайнятих у їх розробці.

І зовсім не слід думати, що інтерес до іноземного озброєння диктується технічним відставанням Радянського Союзу. У Радянському Союзі безліч талановитих конструкторів, які часто створюють справжні технічні дива. Просто Захід завжди використовує тільки свої власні технічні ідеї, тоді як радянські інженери використовують і свої, і чужі. У Радянському Союзі в останні роки були створені видатні типи озброєння, включаючи мініатюрні субмарини з екіпажем від одного до п'яти осіб. Морські бригади спецназу мають декілька дюжин мініатюрних підводних човнів, як здається досить небагато, але це більше ніж у всіх інших країн разом узятих. Пліч-о-пліч разом зі звичайними проектами, проводиться інтенсивна робота зі створення змішаного обладнання, яке поєднує в собі властивості субмарини і підводного трактора. Перевезення мініатюрних підводних човнів проводиться субмаринами більшого розміру, бойовими суднами, а також суднами риболовецького флоту. У 1960-х роках в Каспійському морі для транспортування мініатюрної субмарини випробовувався важкий планер. Результат випробування невідомий. Якщо створений такий планер, то в разі війни, ми можемо припустити появу карликових підводних човнів у найбільш несподіваних місцях, наприклад, у Перській Затоці, яка життєво важлива для Заходу, ще до появи там радянських військ і військово-морського флоту. У 1970-х роках Радянський Союз створював гідроплан, який після посадки на воду, міг занурюватися під воду на кілька метрів. Я не знаю результатів цієї роботи.

Морський спецназ може бути дуже небезпечним. Навіть у мирний час він набагато більш активний, ніж бригади спецназу наземних сил. Це й зрозуміло, оскільки спецназ у наземних силах може діяти тільки на території Радянського Союзу та його сателітів, та в Афганістані, тоді як морські бригади мають величезне поле діяльності в міжнародних водах світових океанів, а іноді і в територіальних водах незалежних країн.

При проведенні військових операцій мініатюрний підводний човен може стати досить неприємною зброєю для противника. Він у стані просочитись у місця, де не можуть діяти звичайні кораблі. Створення декількох карликових субмарин може бути дешевше, ніж створення одного підводного човна середнього розміру, в той час як виявлення декількох мініатюрних субмарин і їх знищення може бути більш важким завданням для противника, ніж полювання та знищення однієї субмарини середнього розміру.

Спецназівські бригади морського десанту можуть у більшості випадків бути незамінною зброєю для вищого радянського командування. По-перше, вони можуть використовуватися