Читати книгу - "Червнева злива, Тимофій Гаврилов"

— Дивні ви, батьки, — я роздратовано скинула плечима.

Зненацька щось найшло на мене:

— Він не любив тебе. Жодний чоловік тебе не любив. Вони тільки використовували тебе!

Мати нічого не відповіла, і тоді я прокричала їй у лице:

— Я спала з ним, моїм вітчимом!

Мати згасала на моїх очах. Її прооперували — раз, потім ще раз і ще. Хоча лікарі боролися за її життя, кожна нова операція тільки погіршувала її стан. Вона схудла, стала легкою, як пір’їна, й крихітною, мов дитина. Невдовзі вона перестала приймати їжу, і лише кволий усміх, яким силкувалася підбадьорити мене, нагадував про життєрадісну жінку, якою я її знала.

Дійсність скидалася на поганий сон. Наче зараз прокинуся, проте нічого не змінювалося, завтра нічим не відрізнялося від учора. Життя перетворилося на суцільний кошмар. Я борсалася в тягучій рідині годин — похмурих, гнітючих, каламутних, без іскринки надії.

Матір потребувала постійного догляду. Не витримуючи дивитись, як вона страждає, я тікала з дому. Я почала курити, нервовими затяжками, цигарка за цигаркою. Я розважалась з дорослими хлопцями і чоловіками — такими самими нікчемами, як мій вітчим. Раз я припленталася додому п’яна, як чіп, блювала і гикала, заходячись безпричинним реготом, тоді як за стіною помирала моя мати. Коли наступного дня я прийшла до тями, її тіло вже охололо.

Мої подруги спізнавали бентегу перших побачень і поцілунків.

Якось, коли я вийшла зі шкільного подвір’я, до мене підступив юнак:

— Ти не проти, якщо я проведу тебе?

Я нічого не відповіла.

— Можна, я тебе зустрічатиму? — спитав він, коли ми зупинилися під моїм під’їздом.

— Про мене, — я зневажливо пхекнула.

Щодня він чекав під шкільною брамою, і ми простували, як ото випадкові люди рухаються якийсь час поруч. Коли він що-небудь запитував, я затято мовчала. Тоді він розповідав яку-небудь історію.

Одного разу — це було на літніх канікулах — біля мене задзеленчав велосипедний дзвінок. Це був він.

— Сідай, покатаю.

Його раптова поява і бадьорий тон заскочили мене. Я не знала, як повестися.

— Тебе що, зачарували?

— Я ще ніколи не їздила на велосипеді, — зізналась я виклично.

— Це не складно. Примощуйся на раму і тримайся за мене!

Він був стрункий, його волосся свавільно куйовдилося на вітрі. На ньому були потріпані штани і кеди. Від частого прання сині смуги на його тенісці зблякли.

Прогулянка, яка так багатообіцяюче почалася, закінчилася швидко й плачевно. Якоїсь миті колесо вдарилось об бордюр, і ми опинилися на асфальті.

— Навчися їздити!

Я обізвала його ідіотом і помчала, немов ошпарена, геть. Він щось казав, проте я не слухала. Я ненавиділа його, хоча саме я — тоді я не думала про це — була причиною того, що він втратив пильність; його засліплення — хлопчина був закоханий у мене.

Наступного разу його рука була підв’язана до плеча. Я байдуже проминула його, вдавши, що ми не знайомі. Я остаточно втратила цікавість до перевесників. Невдовзі вітчим від нас накивав.

Мене вабило життя дорослих людей, його запахи, жести, тони, серпанок, що огортав їхній сміх і двозначні жарти. Я всотувала запах їхнього поту й парфумів. Ловила рухи, погляди і слова, щоб невдовзі повторювати все це з принагідними чоловіками.

Я жадала зайняти місце жінок, стати незамінною, я прагнула бути тією, яку обсипають пестощами, якій шепочуть нестямні слова, перед якою стають сліпцями. Я замовляла міцні коктейлі, а потім похитувалася біля теки.

Одного разу до бару зайшов патруль. Я трохи схмеліла. Мені було байдуже. Це моя справа, де і коли я стирчу. Я сказала їм це, й один із них ударив мене. З розсіченої губи зацебеніла кров.

Коли вони виводили мене, незнайомець саме відчиняв вхідні двері. Як зараз, пригадую його фразу: «Красотка — моя». Він добув хустинку і витер з мого лиця кров.

Рецепціоністка готелю, якій він підсунув кілька карбованців, вдала, що все окей. Двері ліфта відчинилися, він ґалантно дав мені зайти, а тоді зайшов сам.

Наостанок він усе зіпсував.

— Кицюню, мені вже час.

Я спробувала розплющити очі. Світ неохоче набирав обрисів.

— Мені вже час, — повторив він.

Мішки під його очима набрякли, зачесане назад сивувате волосся, лице, якого не вирізниш у людському потоці. В барі він здався мені цілком інакшим, таким собі супергероєм. Він і зараз тримався невимушено, без властивої для самців бундючності.

Йому було десь трохи за сорок. Він належав до тих, які в тридцять п’ять виглядають, як у п’ятдесят, а в п’ятдесят все ще зберігають статуру тридцятип’ятирічного молодика. Трохи зморшок, шрамів у невидимій битві з часом. І мішки під очима.

Я неозначено кивнула.

— Ти не квапся. І ні за що не хвилюйся.

Він уже поклав руку на клямку, тоді раптом замислився.

— Ти ще неповнолітня, еге ж?

Під його поглядом і після проведеної вдвох ночі мені не хотілось брехати.

— Років на два, я вгадав?

Я промовчала.

— Недобре це. Тобі треба вчитися.

Він дістав нову-новісіньку п’ятдесятку. Він нічого не зрозумів. Я з жахом подумала: «А якщо він раптом мій батько? Котрийсь із таких, як він?».

Інколи я нажлуктувалась до зелених коників. Мені кортіло забутися. Почуватись дорослою. Нічого не змінювалось.

Одного дня я вчепилася за ілюзію — мені забандюрилось сімейного щастя. Я вроїла собі, що це заміжжя розв’яже мої проблеми.

Мені сподобалося бути іграшкою в міцних, наче вилитих руках, по яких можна було вивчати м’язи. Природа не пошкодувала моєму обранцеві фізичних даних, а він старанно попрацював над ними.

Я закохалася сліпо й тваринно, погрожувала накласти на себе руки, якщо він покине мене. Я — хвиля, що розбилась об скелю.

Коли я побачила його, навколишній світ перестав існувати. Він сидів напіврозвернувшись за стійкою.

Я помахала йому пальчиками, одначе він вдав, буцім це не обходить його. І тоді я повторила те саме викличніше.

Я підійшла до нього і поставила на підвищення ногу.

— Я тут.

Він усе ще дивився кудись крізь мене.

— Ти чекав на мене, і я прийшла.

В чаді цигаркового диму, коньячних випарів і близької ночі могло здатися, ніби ми давні знайомі.

Його брови зсунулися до перенісся. Це була його фішка. Молодий і грізний. Я злякалася втратити його, ще навіть не познайомившись.

— Почастуєш?

— Коктейль?

Коктейлі я цмулила й без нього по таких, як цей, і подібних закладах.

— Те, що й ти.

Він замовив для мене коньяк.

У повітрі стояв аромат напоїв, які тут розпивалися.

Він гадав, що я