Читати книгу - "Красуня та чудовиська, Надія Борзакова"

Мій день народження святкували разом із мамою та батьком. Вечір вийшов незручним, але хіба можна очікувати іншого, враховуючи обставини. Втім, якби не Артур, все було б набагато складніше. Адже саме він почав пояснюватися і повідомляти новини, а я знову відчула, як саме йому вдається впливати на всіх людей. Харизматичний і впевнений у собі чоловік вміло заповнював паузи у розмові і згладжував гострі кути, переконував так щоб співрозмовник у результаті приймав його думку як власну. Мені ж залишалося підтримувати розмову і намагатися відволікатися від споглядання того, як таємниче мерехтить на моєму безіменному пальці обручка. Звичайно, це була не «банальна модель». Чорний діамант у вигляді серця зверху та знизу тримали мініатюрні інкрустовані білими діамантами сяючі руки – помітити можна тільки якщо розглядати обручку поблизу. "Моє темне серце в твоїх руках". Обручка Артура була у вигляді широкої смуги з платини теж із чорним діамантом у центрі та білими по контуру.

Подарунком мені став чорний броньований автомобіль найбезпечнішої марки. Мабуть, його більше влаштував би танк, але Артур все ж таки виявив рідкісну у всьому, що стосується моєї безпеки, розсудливість, зупинившись на "звичайній" машині. Втім, водити я могла, тільки якщо на передньому пасажирському сидінні знаходився один охоронець, на задньому-другий, а в машині позаду ще четверо. Все це могло б здатися абсурдом, якби я не була в курсі реального стану справ.

- Який ти хочеш подарунок на весілля, - спитав Артур, водячи кінчиками пальців по моїй голій спині того ранку.

- Я хочу бути в курсі твоїх справ, - перекинувшись на живіт, зазирнула йому в очі. - Знаю, що я лише жінка, нічого в цьому не тямлю, та й взагалі подібне не за поняттями. Але я не зможу знову жити не знаючи, що насправді відбувається.

- Добре, - просто сказав він.

І дотримав слова, посвятивши мене в абсолютно всі тонкощі сфер своїх широких інтересів, що постійно розширюються. Саме через це і сталося пам'ятне зіткнення, після якого я лікувала їх із Віталієм. Щодо Лиса, відсутність у Артура апетитів до «його сфер», зокрема до лісової промисловості та секс-індустрії, утримувала хисткий нейтралітет у їхніх стосунках. Конкуренція ж у іншому поки що була не на тому рівні, щоб створювати якісь проблеми у майбутньому. Втім, забувати про саму можливість було б необачно - згадати хоча б візит Влада, який був подібним до попередження про наслідки зазіхань - уявних і реальних - на Лисів "шматок пирога". На нього, до речі, зазіхати Артур не збирався. Поки що...

- Артуре, не потрібно більшого - і так є все.

- І справді, - пожираючи мене поглядом відповів він, - у мене тепер є все. І треба його оберігати, а для цього забагато сили не буває.

У такі моменти я стискалася від смертельного страху. Він сковував нутрощі, паралізовував мозок, заважаючи спробувати його приборкати. А Артур цілував мене, кохався, а потім переконував, що так буде завжди. Що ніколи нічого не станеться. Що його я не втрачу. "Моє серце завжди в тебе в руках, пам'ятаєш? Збережеш, я нікуди не подінусь!". Я вірила йому. І собі, адже могла тепер робити висновки щодо ситуації. Навіть прогнозувати, що може бути далі. І ні те, ні інше побоювання не вселяло. Я гадала, що знаю все. Даремно.

- Елізо, Артур просив забрати тебе і відвезти в одне місце, - одного разу в розпал робочого дня Алекс з'явився на порозі мого кабінету.

- Що трапилося? - дихання сперло як від удару в сонячне сплетіння.

- Простий запобіжний захід. Він сказав, що сам усе пояснить. Поїхали.

- Зараз, скажу Валіку, і...

- Та Артур уже сказав, Елізо, давай поїдемо, - нервово і квапливо кинув хлопець. Його напруга лякала.

Як сіли у машину, я дістала телефон.

- Навіть не думай. Дай сюди, - і коли віддала, вийняв сімкарту та батарею, розсував їх по кишенях.

- Дай, зателефоную з твого тоді.

- Елізо, приїдемо і зателефонуєш. Ти що не віриш мені? - крикнув він. Потер обличчя руками - Вибач, Елізо, нерви на межі. Просто роби, що сказано добре? Все буде гаразд, обіцяю.

Я відвернулася, намагаючись приховати сльози, що виступили на очах. За тонованим вікном дерева зливалися в одну суцільну лінію різних відтінків жовтого зверху та майже чорного знизу. Сонце та темрява. Я прогнала екран ноутбука, що виник перед думкою, з моторошним фото. Змусила себе думати. Що могло статися? Лис, Казах, Рича .... Імена проносилися в голові, не підказуючи. А слідом за ними - Артур міг розповідати далеко не все. Міг приховувати щось хоча б для того, щоб не лякати мене. Носився ж зі мною, як із кришталевою статуеткою, тільки порошинки не здував. Ледве терпів те, що працюю - міг би, вдома замкнув із взводом охорони, щоб була вже точно в безпеці. Безумець...

У нього має бути зустріч сьогодні з потенційними партнерами із Токіо. Глянула на годинник - їхній літак приземлиться за дві з половиною години.

Машини тим часом – моя з Алексом за кермом та обов'язкового супроводу – загальмували біля старої дев'ятиповерхівки. Поспіхом піднялися на четвертий поверх. Віктор – один із охоронців піднявся вище, другий – Сергій, здається, залишився на третьому поверсі, а Алекс зайшов у квартиру зі мною. Тільки троє... Зі мною тільки троє, а зазвичай шестеро.

- Елізо, я прошу, вислухай, - Алекс кинув ключі від машини на столик у передпокої, - ми з тобою зараз поїдемо.

Підскочив до шафи, дістав невелику спортивну сумку, а з неї блондинисту перуку та якісь шмотки.

- Переодягайся, часу мало. Літак за дві години вже.

- Алексе, - просипіла я, - що відбувається?

- Хіба ти не розумієш? - його очі волого блищали. - Ми втечемо за бугор. У мене бабло є, влаштуємося, а шукати нас не буде кому...

- Що ти зробив? - закричала я. Розум зачепився за останню частину фрази.

- Що мав, кохана, - він підійшов і рвучко обійняв мене. Відсунувся і глянув у обличчя моторошним поглядом фанатика. – Що обіцяв. Звільнив тебе від нього.