Читати книгу - "Красуня та чудовиська, Надія Борзакова"

- Ні! - стогоном вирвалося в мене. Ноги підкосилися, перед очима знову те фото, а потім уже просто закривавлене тіло з завмерлим обличчям Артура. Плач ударив у вуха, заглушаючи подальші слова Алекса.

-... ну ж, зберися, дівчинко, часу мало. Як Барін здохне, все місто на вуха встане, тоді не підемо.

- Ти ублюдок! - я почала молотити стиснутими кулаками в його груди, - Ненавиджу! Ненавиджу-у.

- Йому так само говорила, - процідив крізь зуби. Різко рвонув на себе і грубо притулився ротом до мого, перекриваючи подих. Потім шпурнув на ліжко. - Буде прикольно, якщо трахну тебе в момент, коли цей мудак злетить у повітря у своєму понтовозі.

Він ліг на мене зверху, обсипаючи моє обличчя та шию поцілунками-укусами. Мене охопила паніка. Безпорадно звиваючись під ним, я безуспішно намагалася вирватися. І раптом затуманений погляд сфокусувався на скляному графині для води на столі біля ліжка. Вивернувшись, я примудрилася дотягнутися до нього і щосили ударила Алекса по голові. Він зі стогоном обм'якнув, а на мене посипалися уламки. Вибравшись з-під важкого безвольного тіла, кинулась до дверей, на ходу прихопивши ключі від машини. Спотикаючись, помчала вниз сходами. На передпліччі зімкнулась сильна рука, мене смикнули назад. Втрачаючи рівновагу я з жахом заволала.

- Гей, ти що робиш?! - долинуло зверху. І секундного замішання вистачило, щоб вирватися. Я зуміла добігти до машини - не мала, з огляду на двох тренованих амбалів, але змогла. Вони просто не чекали, мабуть... Не знаю.

Стискаючи кермо тремтячими руками, вирулила на дорогу. Знайомий позашляховик прилаштувався ззаду відразу після того, як я обрала на навігаторі адресу офісу Артура. Втиснула педаль у підлогу, прискорюючись. Машин небагато - передмістя і середина дня, а ті, що були цуралися дорогої тачки, що незграбно петляє. А ось мої переслідувачі наздоганяли. Почула власний істеричний вереск, коли бампер позашляховика торкнувся мого. Відірвалася, вируливши на зустрічну смугу під обурені сигнали клаксонів. Звернула і маршрут перепроклався. Тридцять хвилин із розрахунку часу прибуття.

Я не встигну! Не встигну!

Пошукала поглядом телефон і згадала - він у Алекса.

Змахнувши сльози, що набігли на очі, зосередилася на дорозі. Тільки розмітка, інші автомобілі, світлофори та "зебра". Проскочити, встигнути, не збити нікого. Сильний удар у правий бік зніс на зустрічну смугу. Якось примудрилася ні з ким не зіткнутися та не розвернутися. Неслася, стрімголов, кидаючи погляд на навігатор. Приєдналася поліція, крізь гомін у вухах прорвався звук гучномовця. Почула постріли, але не обернулася подивитися. Інші учасники руху поступалися дорогою...

Скоріше б, господи .... Скоріше б ...

Вже знайомі вулиці – скільки разів приїжджала ними до Артура в офіс після змін у лікарні. Скільки разів мене привозив Алекс.

- Покидьок! - процідивши крізь зуби, додала газу.

Ще поворот – а там затор. А позаду поліція та бандити. Заїхала на тротуар, клаксони глушили. Знесла стихійний лоток з овочами, продавець заволав услід, розмахуючи руками. Повернулася на дорогу, повернула знову і зіткнулася із зустрічним автомобілем. На моторошні секунди завмерла - перелякана та дезорієнтована.

Побачила другого водія - він відчинив пасажирські двері і витяг мене, голосно матюкаючись. Вирвалася з його рук і кинулась тікати. Знала куди – бізнес центр за квартал. Тремтячі ноги не слухалися, я перечепилася і впала, але відразу ж підвелася і помчала вперед. Легені палали вогнем, я майже не могла дихати, перед очима якісь спалахи, до горла підкочувала нудота... Налітала на перехожих, розштовхувала їх, але не зупинялася. Ні на мить, хоч сил уже не лишилося. Бізнес-центр- висока будівля з темного скла - височів над непоказними багатоповерхівками символом влади і могутності. П'ятсот метрів, максимум... А ось і "понтовоз" – сріблястий Роллс – ройс. Для особливих випадків, коли "ми успішні легальні бізнесмени, нам боятися нема кого". Смертельна пастка.

Далі все як у сповільненій зйомці, що вибішує. Скляні двері роз'їхалися в сторони, випускаючи Вадима, ще трьох хлопців, Віталія, а потім Артура. Хотіла закричати, але з горла вирвався лише хрип. Немає більше сил, немає голосу.

- Арту-у-ре! - немов сирена долинув до мене власний крик. Він обернувся, вони всі обернулися до мене, - не підходьте... У машині бомба...

Після слова "бомба" пролунали верески - різної гучності та тональності. Перехожі почали розбігатися, хто куди, дехто зіштовхнувся зі мною, але я зберегла рівновагу. Продовжила бігти, хоч перед очима все крутилося.

Артур підхопив мене і притиснув до грудей. Я вчепилася в його плечі, потім почала хаотично нишпорити руками по його обличчю, шиї, спині. Голос чоловіка долинав ніби крізь вату.

Взявши мене на руки, він подався назад до бізнес-центру. Охоронці, що підбігли, вихопили зброю і оточили нас, закриваючи своїми тілами. Останнім побаченим до того, як зачинилися двері, був автомобіль, що сяяв відполірованими боками у світлі осіннього сонця.

Навколо метушилися охоронці та співробітники, їхні голоси зливались у суцільний гул, прориваючись крізь чиїсь схлипи. Якісь підвивання навіть. Мої. Судомно стискаючи комір сорочки Артура і сховавши обличчя на його плечі, я задихалася від ридання. Частина мене кричала всередині, що треба заспокоїтися і скоріше розповісти йому все. Інша частина билася в істериці, втрачаючи свідомість від жаху.

Я відкривала рота, намагаючись сказати хоч щось, а виходили лише безладні звуки. Ми вже сиділи на дивані в його кабінеті, я в Артура на колінах. Його руки лещатами стискали, заважаючи дихати, а мені хотілося благати притиснути сильніше. Ще й ще, щоб повніше відчути його.

У передпліччя встромилася голка, і по тілу миттєво розлилося тепло. Ще кілька секунд, і я змогла вдихнути глибше, потім почало проходити тремтіння...

- Тихіше, маленька, все добре, - натрапила на шалений погляд сірих очей. Потяглася до Артура, притулилася губами до його рота. Кава, м'ятні пастилки та його дихання. Жадібно пила його, як мандрівник воду в пустелі. Артур забирав ініціативу, пристрасно терзаючи мої губи - лише на коротку мить і відірвався важко дихаючи.