Читати книгу - "Поїзд точно за розкладом. Де ти був, Адаме. І не промовив жодного слова. Більярд о пів на десяту"

На Вайдмаркті мій неспокій зріс майже до нервозності: ще якась хвилина, і я зійду на Перленграбені. Вирішено. (Мати померла, і я це знав). А оскільки я й тут, у вагоні трамвая № 7, був відгороджений запахом нечистот, ніби стінами вежі з слонової кістки, то сприймав так званий довколишній світ так нереально й нечітко (а може, й різко), як він сприймається крізь тюремні грати. Якийсь штурмовик (і як може людина надіти таку форму!), ще якийсь чоловік у шовковій краватці, явно освічений, молода дівчина, що своїми невинними пальчиками діставала з паперового кулька виноград, і кондукторка, чиє молоде, грубувате обличчя скрашував вираз відвертої чуттєвості, характерний колись для всіх кельнських кондукторок,— всі сахалися від мене, як від прокаженого. Я протиснувся до виходу, сплигнув на брук і побіг по Перленграбену, а через три хвилини вже піднімався сходами на четвертий поверх багатоквартирного будинку. Тлумачеві, що прагне істини, я пропоную за три хвилини пробігти півколо на захід від Северинштрасе з центром на зупинці Перленграбен і вибрати якусь вулицю в межах цього півкола; задля більшої точності повідомлю й свою швидкість — щось середнє між швидкістю Джессі Оуена й непоганого бігуна-аматора. Я не здивувався, побачивши над дверима Бехтольдів напис: «Гляньте, це він! Хто він? Наречений! Гляньте! Який він? Як агнець священний!» Коли я вже хотів був натиснути на кнопку дзвоника — казати про це, мабуть, зайве, але все ж краще сказати,— Гільдегард відчинила двері, впала мені в обійми, і весь сморід навколо мене де й дівся...

Я не маю ні наміру, ні спроможності зобразити тут хоч би натяками силу нашого кохання чи пояснити його. Одне можна сказати напевне: то було кохання з першого погляду. Аж за годину, коли я пройшов ритуал посвячення клану Бехтольдів і випив каву на знак заручин, я спромігся роздивитися Гільдегард. Вона здалась мені куди вродливішою, ніж дозволяла схожість із Ангелом, і в мене полегшало на серці. Хоч я кохав її вже два тижні, мені все ж було приємно, що вона здалася мені вродливою. Коли я тепер повідомляю, що ми, Гільдегард і я, відтоді не дуже часто, але при кожній нагоді обнімались, і ще раз скажу, що я приписую цей факт напученням тієї небесної мудрості, яка навіяла мені думку при команді «Лопату до ноги!» раптом забути все, чого я навчився, то боюся, що стурбованим за своїх синів батькам тепер спаде на думку посилати їх на військову службу не тільки з виховною метою, а й для того, щоб вони, хай кружним шляхом, хибно виконавши команду «Гвинтівку до ноги!» (адже лопат у них тепер нема), здобули собі кожен таку милу, розумну й вродливу жінку, як я. Тому я хотів би остерегти їх, нагадавши їм казку про пані Метелицю (та інші аналогічні казки), в яких той, хто чинить добрі діла ненавмисне, не маючи наперед обдуманого наміру, досягає куди кращих результатів, ніж той, хто умисне його наслідує і чинить добрі діла, маючи наперед обдумані наміри, а також іще раз запевнити: я зробив це ненавмисне. (Тут я залишаю в альбомі «Розмалюй сам» трохи місця, щоб лихі люди могли заскреготіти зубами: одурманені власними намірами, вони не хочуть повірити, що небесна мудрість може повести до добра й тих, хто не має ніяких намірів). Звичайно, мені невідомі всі наміри тієї небесної мудрості; але один напевне полягав у тому, щоб забезпечити родину Бехтольдів кавою не тільки на всю війну, а й на весь вік (мій батько займався оптовою торгівлею кави, і я успадкував його фірму). Ще один, другорядний, намір полягав у тому, щоб у подобі обох моїх шуряків продемонструвати мені оте божевілля двадцятирічних, про яке я до 22 вересня 1938 року й гадки не мав. (Буржуазна родина, гімназія, один семестр у Бертрама, в націонал-соціалістській партії та інших організаціях не перебував). Дальші можливі наміри: в ту хвилину, коли померла моя мама, дати мені навзамін тещу, яка любитиме мене, мов рідна мати (вона не тільки була ладна прикинутися мертвою, а згодом із властивою їй настійливістю зуміла пробитися до високого окружного військового начальника й назвала його «недоумком» і «тварюкою», бо він не хотів продовжити мені відпустку, коли моя маленька донечка захворіла на скарлатину). А врешті ще один намір: дати моєму батькові в особі старого Бехтольда співрозмовника на все життя, з яким удвох можна клясти нацистів, а також забезпечити меншого Ангелового брата Йоганна, завзятого курця, моїм тютюновим пайком на весь час, поки тютюнові вироби видавалися по картках — тобто на одинадцять років. Можливо, ця небесна мудрість мала на меті також до певної міри урівняти достатки обох родин: ми мали гроші, Бехтольди — ні. Я впевнений тільки щодо кави: жодній родині в ті часи, що настали незабаром, не було б так скрутно без кави, як Бехтольдам. Кожен член сім'ї при кожній нагоді питав: «Може, заварити кави?» — хоча того дня напевне вже чотири чи п'ять разів пили каву. Згодом, коли справді почалась війна, я двічі серйозно помилився, поклавшись на статистику й на психологію: по-перше зменшив витрату кави в родині Бехтольдів із приблизно двохсот фунтів на рік до сімдесяти п'яти фунтів, а тривалість війни — чи то з песимізму, чи з містичної закоханості в число 7— визначив у сім років і переконав батька сховати на складі відповідну кількість кави у зернах. І, по-друге, втовкмачив тещі що з кавою треба бути ощадними, намалювавши перед її сповненими жаху очима образ безкавної епохи, яка настане коли вона не буде ощадною.