Читати книгу - "Слова променистого ордену, Брендон Сандерсон"

Далінар замість відповіді дістав із кишені сферу й, здійнявши її на долоні, всотав Буресвітло.

З описів хоч Каладіна, хоч Шаллан він знав, чого очікувати — відчуття «бурі, що шаліє всередині». Воно спонукало до дії, до руху й не давало стояти спокійно, але, всупереч Далінаровим сподіванням, не нагадувало Запалу битви.

Князь відчув, як зцілюються рани. Знайоме переживання — чи не з поля бою? Інтуїція підказувала, що це вже не вперше. Тепер із рукою все було гаразд, а рана на плечі практично не боліла.

— Страшенно несправедливо, що у вас вийшло з першого разу, а мені знадобилася ціла вічність, — зауважив мостонавідник.

— Я отримав настанови, — відказав Далінар, проходячи до кімнати й ховаючи сферу. — Прародитель бур назвав мене Виковувачем уз.

— Так називався лицарський орден, — сказала Шаллан, торкаючись пальцями однієї з колон. — Тож нас тепер троє — Вітробігун, Виковувач уз і Прядильниця світла.

— Четверо, — долинув із напівмороку сходів чийсь голос.

До світла кімнати підступив Ренарін — але, глянувши на присутніх, позадкував.

— Сину? — не зрозумів Далінар.

Ренарін, потупившись, залишився в темряві.

— Ти без окулярів… — прошепотів батько. — І взагалі перестав їх носити. Я гадав, ти намагаєшся вдавати воїна, але ні — твої очі зцілило Буресвітло.

Молодший княжич кивнув.

— А що ж до Сколкозбройця, — мовив князь, підходячи до сина й беручи його за плече, — то ти чуєш крики. Ось що сталося з тобою на арені. Ти не міг битися, бо після прикликання Зброї в голові лунали зойки. Чому… чому ти нічого мені не сказав?

— Я гадав, річ у мені, — шепнув Ренарін. — У моєму психічному стані. Але Ґліс… він каже… — Княжич кліпнув очима. — Я Споглядальник істини.

— Споглядальник істини? — промовив Каладін, перезирнувшись із Шаллан. — Я крокую вітрами, вона пряде світло, ясновельможний Далінар виковує узи — а що робиш ти?

Ренарін через усю кімнату глянув Каладінові у вічі.

— Я прозираю.

— Чотири ордени, — підсумував Далінар, гордо стискаючи синове плече. Буря забирай, а хлопчина тремтів. Та що ж його так розтривожило? Князь обернувся до решти. — Не інакше, повертаються всі ордени, тож ми маємо розшукати обранців спренів. І то швидко — бо на п’яти насідає Вічновій. А з ним усе навіть гірше, ніж ми побоювались…

— У якому сенсі? — спитала Шаллан.

— Прародитель бур підтвердив, що Вічновій трансформує паршменів, — відповів Далінар. — І коли він налетить, то поверне Спустошувачів.

— Геєна забирай! — видобув Каладін. — Мені потрібно в Алеткар, у Гартстоун.

Капітан рушив до виходу.

— Солдате? — окликнув його Далінар. — Я зробив усе можливе, щоб попередити наших одноплемінців.

— Там мої батьки, — пояснив Каладін. — А градоправитель Гартстоуна тримає паршменів. Я маю вирушати.

— І як ти це зробиш? — поцікавилася Шаллан. — Полетиш аж туди?

— Не по-, а залечу — впаду. Але так, — відказав Каладін, затримавшись коло виходу.

— Синку, а скільки Світла для цього потрібно? — спитав Далінар.

— Не знаю, — чесно відповів капітан. — Певне, багато.

Шаллан глянула на князя. Зайвого Буресвітла в них не було. Хоча переселенці з таборів привозили підживлені сфери, активація Присяжної брами — залежно від кількості переміщуваних — забирала багатенно заряду. Запалити світильники в центральному приміщенні Брами означало внести лише необхідний мінімум живлення, який запускав механізм — але телепортація великої кількості люду частково розряджувала й ті самоцвіти, які переміщувані везли з собою.

— Хлопче, я зберу для тебе все, що зможу, — пообіцяв Далінар. — Благословляю тебе в путь. Якщо стане заряду, зазирни й до столиці — допоможеш тамтешнім мешканцям.

Каладін кивнув.

— Я прихоплю дещо з речей і вирушу щонайпізніше за годину.

Він вийшов із кімнати й зник на сходах, що вели донизу.

Князь знову всотав Буресвітла й відчув, як його рани остаточно загоїлись. Скидалося на те, що до такого і звикнути недовго.

Він послав Ренаріна переговорити з королем і реквізувати смарагдові броами, які згодилися б Каладінові на дорогу. Елгокар-бо врешті-решт таки прибув — у товаристві… кого б ви думали?.. гердазійців. І то один із них доводив, що його ім’я треба додати в списки алетійських королів…

Ренарін охоче подався робити, що велено — скидалося на те, що хлопчина хотів бути корисним.

«Він Променистий лицар, — подумав батько, проводжаючи його поглядом. — Віднині роль хлопчика на побігеньках йому, певне, не личить».

Буря забирай! Це відбувалося насправді.

Шаллан підступила до вікон, і Далінар, підійшовши, став коло неї. Вони були зі східного — плаского — боку вежі, що виходив прямо до Першопочатку.

— Каладін устигне врятувати хіба кількох людей — і це в кращому разі, — сказала Шаллан. — Ваша Ясновельможносте, нас четверо. Всього четверо проти нищівної стихії…

— Маємо, що маємо.

— Стільки людей загине!

— Зате ми врятуємо тих, кого зможемо, — відказав Далінар і, обернувшись до неї, докинув: — Промениста, важить життя, а не смерть. Ось завдання, яке ми заприсяглися виконувати.

Так само дивлячись на схід, Шаллан, попри підібгані вуста, кивнула.

— Важить життя, а не смерть, Променистий.

Кінець п’ятої частини

ЕПІЛОГ. МИСТЕЦТВО Й ОЧІКУВАННЯ

–Сліпець очікував на епоху завершень, — промовив Дотепник, — споглядаючи красу природи.

Тиша.

— Цей сліпець — я, — зауважив він. — Щоправда, не фізично, а лише духовно. І, коли вдуматися, щойно висловлене міркування насправді дуже проникливе.

Мовчання.

— Мені куди приємніше звертатися до розумних істот, — повів далі Дотепник, — у яких можна викликати захоплення й благоговійну увагу до мого влучного красномовства.

Потворна крабоящірка на сусідньому камені клацнула клішнею, і те клацання виражало заледве не сумнів.

— Так, звісно, маєш рацію, — погодився Дотепник. — Зазвичай моя аудиторія не надто розумна. А втім, твій жарт плаский, тож тю на тебе.

Потворна крабоящірка пробігла каменем, перебираючись на інший бік. Дотепник зітхнув. Час був вечірній, який зазвичай чудово придавався для глибокодумних філософствувань і театральних появ. Але, на жаль, він не мав перед ким філософствувати чи з’являтися — хоч театрально, хоч ні. Неподалік дзюрчала річечка — хоча в тому дивному краї водойми здебільшого висихали. Навсібіч тяглися положисті пагорби, пожолоблені ваді й порослі у видолинках чудернацьким різновидом вересу. Дерев було дуже мало, хоча далі на захід на схилах височин здіймався справжній ліс.

Неподалік скрекотали двійко співунців, і Дотепник, узявши флейту, спробував імітувати їхні трелі. Але виходило неточно. Їхній спів був надто стакатований — такий собі заливистий дріб — мелодійний, але не такого колориту, як у флейти.

А втім, співунці, здавалося, повели з ним такий собі «діалог», відповідаючи на його гру. Хтозна, може, вони й мали якийсь зародковий інтелект. Узяти хоч би тих коней, ришадіумів — вони здивували Дотепника. І той був радий, що на світі залишалися істоти, здатні до таких речей.

А зрештою музи́ка відклав флейту й узявся до філософствування. Потворні крабоящірки зі співунцями були хай якими, але слухачами.

— Мистецтво — глибоко