Читати книгу - "Українське письменство"

«— Чи нема в тебе куки? — поспитала мати.

— Ні, нема, — відказав Антосьо.

— Треба тебе поськати, — каже Орися.

— Ні, не треба! — озвавсь Антосьо, все стоя на своїм місці.

— Чого ти наче чужий? — каже мати».

Редакторові «Зорі» ця розмова видалася, очевидно, надмірно реалістичною, неумотивовано грубою, і чотири її перші репліки було викреслено. Можна думати, що подібні стилістичні міркування проказали із вище поданого списку пропуски 5-й, 6-й, 8-й, 9-й, 13-й, 14-й. В дрібніших поправках знати ту саму тенденцію: редакція намагається тримати стиль повісті на певній висоті. Наведемо приклади:

«Чогось так очі вивалила?» — каже о. Гервасій до Масі. Поправлено: «Чого ти очі витріщила».

«Так добре підопхавши кишку». Поправлено: «Так добре «перетрутивши…»

«В руках учителів мордувавців». «Мордувавців» пропущено.

«Звідсіль жодна консисторська блоха в своїм умі не виходила» (в описі шиночка «Попівської діри»). Всю фразу пропущено.

«Що можуть консисторські блохи проти архирея?» Поправлено: «Що може консисторія проти архирея».

«Раз сиділа Мася у себе в хаті …два ляхи цілували її в руки, третій, як цуцик, служив перед нею». Поправлено: «третій вертівся перед нею».

«Нехай свиня знає своє стійло». Поправлено: «Нехай теля знає своє стійло».

«І ти, корова, стала»… (репліка паніматки Люборацької до Масі). Поправлено: «І ти, відданице, стала!»

«Оцю проклятущу свинарію». Поправлено: «семинарію».

«Пішла робота поза уха». Поправлено: «на всі зуби».

«Всім бажалося викишкати»… Поправлено: «позбути».

В звязку з цією стилістичною тенденцією стоїть систематичне переслідування звульґаризованих форм.

«Себто треба йому в «коляндар» подивитись». Замінено: «календар».

«…Взяв патрахиль з хрестом і требником». Поправлено: «єпитрахиль».

…«Якурат так і єсть». Поправлено: «якраз».

«Некрути». Поправлено: «рекрути».

«З’явившись до архирея своєю парсоною…» «Своєю парсоною» викреслено.

До вульґаризмів, видимо, були віднесені і такі вирази, як: «ні гич» («По лівий бік Дніпра міста ні гич не походять на тогобіцькі») «соб» і «цабе» («Ідучи грядою від Теплика на Вищий Ташлик до Серебрії соб ліс тягнеться, а цабе долиною села»), хвицати, куричка. «Ні гич» замінено на «ні трохи»; «цабе» і «соб» — «вліво», «направо», «хвицати» — «ногами викидувати» і «куричка» — то «папироса», то «сиґара». Не завжди заміни ці витримано до краю. Так, наприкл., в другій частині, що взагалі менше улягла хатньому цензуруванню, в описі Кам’янця читаємо: «Спустившись з гори, круто повертається соб — аж таки назад і йдеться попід скали. Цабе тут Смотрич тече, а за ним височенна стіна — круча… Оттак попід скали як проїхати з чверть верстви, повертається цабе на міст, а за мостом соб»…

Зміни торкнулися і локальних подільських виразів, ба навіть граматичних форм. Їх було заступлено (не завжди щасливо) виразами і формами загальновживаними.

«Тато сидів на тапчані». Поправлено: «на софі».

«Так би сказати, бурдій». Поправлено: «землянка».

«Помоцується». Поправлено: «посилується».

«Тлустий обід». Поправлено: «жирний».

«Отеє мене біда опала з тими чузоземцями». Поправлено: «постигла».

«Рехтуватися» — «лаштуватися».

«Чи не забула-м чого». Поправлено: «чи не забула я чого».

«Щоб знала-сь». Поправлено: «щоб ти знала».

«Буде їй лихий світ». Поправлено: «лиха година» і т. д., і т. д.

Внаслідок всіх тих змін літературне обличчя повісті значно посірішало; відпала низка колоритних слів, форм, зворотів («женитва» замінена на «женитьба», «прейма» замінена то на «хочай», то на «принаймні»), випав ряд сцен, нехай і грубих, часами, може, і перенавантажених деталями, але яскравих і мальовничих. Сталося — мовити коротше — те, що С. Єфремов в примітці своїй до попереднього слова Кониського у виданні 1901 р. назвав «літературним вандальством». Бо ж навіть стилістичні грубості, невикінченість артистична, необробленість повісті великою мірою цікаві і дорогі читачеві: від них пахне свіжістю таланту, молодістю реалістичної манери, чутливістю до нових артистичних тенденцій, — а цим не завжди, оперта на традиції та несмілива, сентиментальністю закрашена, Квітчиним етнографізмом перейнята, могла тодішня наша проза похвалитись.

До нового видання «Люборацьких» прийшло тільки в 1901 р., через тридцять років по смерті їх автора.

Нові видавці («Вік») вернулися до авторського тексту. Текст 1887 року вони виправили по копії авторського первотвору, що зберігся у д-ра Івана Франка. «Йому (тобто: Франкові)