Читати книгу - "Українське письменство"

— Ну да! То єсть как у тебя на шеє, — ти хотела сказать! — озвавсь Антосьо.

— Зовсім ніт, — каже Мася, — в мене шия чиста; не віриш, то подивись; я щодня мию, хіба вже прем часу не маю.

— Гдє відно, где чувано, чтоби свіндя, — на се слово наліг голосом, — та шею сєбє умивала? — каже Антосьо.

— То ж свиня, а то Мася, — озвалась Орися.

— А я мєжду вамі не разлічаю, — Антосьо каже, — і то свіндя, і то свіндя.

— То свиня ж ти сам! За що ж ти мене свинею нарікаєш? — озвалась Орися.

— Бо ти свіндя! Просто свіндя, єще і бурая, тупорилая. Вот тебе, єй-Богу!

— Навчився! — каже Текля.

— І ти, поросьонок, смєєш? Так і дам! — і замахнувся кулаком.

— А зась! Не знаєш? — озвалась Орися. — Ще не ти тут старший.

— Чого ти? чого ти? Я і тєбє «по макоєдах»! — гукнув Антосьо.

— Tak і być powinno, — защебетала Мася, — ładnie! Oto ładnie!

— І ти, Брут, протів мєня! — сумно заговорив Антосьо, а далі й крикнув — Молчать, ти, ляшка проклятая!

— A ty hyclu jeden chodzisz! Jak ty smiesz? Ta ja tobie nie Orysia!

Антосьо і в кулаки вже наплював» etc.

Люборацькі, вид. «Віку», стор. 171—172; вид. «Книгоспілки», ст. 152—156.

«— Ух! — каже, — как я зашмалілся! а пилі сколько!

— Нє так пилу, як блота, — каже Мася. — Певне з тидзень нємити ходзіш!

— Сама невмитниця, то й другим сим же дорікає, — огризнувсь Антосьо.

— Кто нємити? я нє мита? Ану попатш, відзіш?

— Ну, єсть на что дивіться, ека невідаль!

— Ото ладнє! Так і биць повінно, — защебетала Мася. — От чеґо сєн научил!

— Молчать, ти, ляшка тупорилая, — крикнув Антосьо, і в кулаки наплював….»

Зоря, 1886, ч. 12, стор. 202.

13. Стор. 244. Пропущено репліку Печержинської: «Ot dziewczyna! złoto, nie dziewczyna! — дума собі Печержинська, — dalibóg, złoto; jak boga kocham, złoto. Co to znaczy nauka! A była by głupia, jak owieczka.

14. Стор. 284.

«Ковінський і поховав її там-таки коло корчми при дорозі, і довго-довго жиди лили помиї на її гріб, а жиденята — прибіжить, тупне ногою, плюне та й назад, от поки не заорали його».

Зоря, 1886, ч. 22, стор. 369:

«Ковінський і поховав її там-таки при дорозі на могилі».

Такі півтора десятка головніших пропусків. Дрібніших купюр та поправок у тексті «Зорі» коло 120 (на приблизний підрахунок). Інколи це пропуски переступних та зв’язкових фраз, експлікативних та підсумовуючих реплік у діалогах, інколи заміна одного виразу другим, більш, як на галицьке вухо, приймовним, інколи надавання тому ж самому слову звичайнішого для галицького читача фонетичного вигляду.

Пригляньмося ж уважніше, чим продиктовано ці поправки та зміни.

Перш за все галицькі редактори викидають все, що провінціальному читачеві, пуристові і терористові літературному, може здатися замахом на престиж духовенства в громаді. Тому всі занадто реалістичні, густо підкреслені образи попадають під заборону в першу чергу. Коли Свидницький пише, напр., про свого о. Гервасія Люборацького, як він, прокинувшись зі сну, «набирає повен рот води» і «розхристаний, нечесаний, тільки в шматті», іде через двір, то галицький редактор не насмілюється цю картину зоставити, не зважаючи ні на які застереження, що мова мовиться про духовенство православне. Так само рискованим видалося редакторам і те місце, де панотець Люборацький одганяє гуси дрючком і добре «почастувавши одну звірину», примовляє: «А щоб тебе піп ззів!» В галицькому тексті цей вираз змінений на безпечне: «А щоб тебе вовк ззів!» Ще приклад. Вираз Свидницького «нема на світі більш праздного народу, як деякі панотці» — вираз, здавалося б, зовсім не рискований, — потребує в очах редакції спеціального застереження-додатку: «на нашій Україні». Нікому не вільно твердити подібні речі про уніатське духовенство Галичини: «наше духовенство то моральні провідники і учителі народні» — як зазначає вступна примітка редакції. Із позначених вище чотирнадцяти більших пропусків такий самий характер мають пропуски 2-й, 3-й, 7-й.

Але не тільки стремління оборонити гідність духовного стану проказувало редакції її поправки та купюри. З прикладу зіставленої en regard сцени межи Масею та Антосем (стор. 152—153) в «Зорі» та у виданні 1901 р. можемо побачити, що редакцією керувала іноді і просто відраза до реалістичного підкреслювання. Трохи вище від цієї сцени