Читати книгу - "Третій рівень. Короткі історії"

Господарів теж не було вдома.

І номера на їхніх дверях також не було.

Там, кажуть, узагалі з чотирьох дверей лише на одних номер. І то — через те, що двері старі, не поміняли їх.

Пощастило

Цей тип сам винен.

Він назвав мене рудим, а я такого не люблю. Не варто зайвий раз нагадувати про те, що я щодня бачу в дзеркалі. Звісно, в школі дражнили, та все ж таки не злобно, швидше за традицією. Товстих дражнять жирними, довготелесих — шпалами, маленьких — коротунами, худих — скелетами. Уже за рік по закінченні школи вчорашні однокласники не звертають уваги ані на зовнішність, ані на колір волосся, є інші проблеми, правда. Більше того, якщо ти мужчина, то жінки довкола поділяються на дві групи. До першої входять ті, хто вважає, наприклад, таких як я, рудих, противними. Інша складається з тих, кого саме руді заводять.

Дружина цього типа, Віктора Усаченка — саме з такої групи. Він, дурний, цього не знав, як я підозрюю. Через те почав психувати, коли Таня нарешті сказала йому все, що думає, та вказала на двері. Це, на секундочку, після року наших із нею партизанських інтимних стосунків.

Гаразд, я погоджуюсь: коханці подобався не лише колір мого волосся. Називала мене «золотою головою» — спочатку суто в прямому, та дуже скоро — в переносному значенні. Не час і не місце докладно пояснювати, як саме мені вдалося якщо не знищити бізнес Усаченка, то серйозно підтоптати його репутацію. Його клієнтура пішла до мене. Це спочатку ми з Вітею були колегами, навіть подумували, чи не стати б нам партнерами. Та щойно в нас закрутилося з його Танею, я зрозумів — ми віднині в усьому конкуренти. Далі справа техніки, якщо вмієте правильно використовувати можливості Інтернету.

Він сам захотів з’ясувати стосунки. Претензії Усаченко висував навіть не до моїх потуг, котрі підірвали його бізнес — між нами кажучи, там і без мене все давно дихало на ладан. Вітькові не сподобалося, що тепер із Тетяною офіційно житиму та спатиму я. Ось тоді він і згадав на свою голову про колір мого волосся…

На свою голову — буквально.

Коли я затопив йому в пику, Вітько ухилився, втратив рівновагу, мені лишалося тільки штовхнути, несильно. Навіть синців не лишилося. Він просто впав головою на край масивного стола, дуже пишався, коли купив його за досить скромні гроші, поставивши у своєму кабінеті. Скрикнув щось — і все, завмер із виряченими очима. Спочатку я подумав, що Вітько просто втратив свідомість, та коли нахилився й спробував знайти пульс на шиї, не зміг цього зробити.

Точно як у кіно показують: упав, стукнувся головою і помер.

Не те, щоб я дуже злякався чи мені було жаль Віктора Усаченка. Зрештою, собі мені нема чим дорікнути. Я ж не бив його повноцінно, та що там — узагалі не бив. Нещасний випадок.

У який, між нами кажучи, ніхто не повірить. Тетяна — перша. Якщо поліція займеться, я опинюся серед головних підозрюваних. Причому досить скоро інших кандидатів на роль убивці просто не буде. Легко ж дізнатися про особисту неприязнь між мною та загиблим. Спочатку жінку відбив, потім — бізнес підгадив, нарешті — самого відправив на той світ.

Тим більше, що Тетяна не надто зрадіє, якщо знайде колишнього чоловіка мертвим. Насправді вона просила, аби ми домовилися про взаємне припинення бойових дій. Так, вона не хотіла більше жити під одним дахом із Віктором. Але напевне не захоче спати в одному ліжку з його вбивцею. Навіть якщо станеться диво, і мені вдасться переконати поліцію, що стався нещасний випадок, Таня в такий розклад ніколи не повірить. Я добре її знаю.

Стоячи над бездиханним тілом та дивлячись на буру пляму довкола його голови, я гарячково шукав рішення несподіваної проблеми. І воно прийшло, швидке та просте, так часто трапляється в екстремальних ситуаціях. Моя ж ситуація була саме такою. Отже, я знаю — в Усаченка в місті рідних та близьких нема. Він був із тих завзятих провінціалів, котрі пробиваються самі, бо пруть, мов той бик на ворота, не помічаючи перешкод. Батьки десь є, але давно живуть окремо. Братів-сестер нема, дітей від попереднього шлюбу — теж. Виходить, Віктор втратив усе. Через те зібрався та поїхав із міста геть. Навіть заявив, аби ми з Танею забули про його існування.

Ось таку версію я їй і видам. Навіть більше скажу: дав невдасі якусь суму грошей, і він таки взяв, бо справи зовсім кепські. Це схоже як на мене, так і на нього — в сенсі, я можу дати, а він цілком може взяти. Лишається одна проблема. Головна.

Куди подіти труп.

Трапилося все у нас удома. Колись це був Вітьчин дім, його ж кабінет, стіл цей злощасний він теж тут поставив. Між іншим, навіть збирався забрати, аби я за ним не сидів, і Тетяна не мала нічого проти. Скажімо, кров я приберу, це не так складно, але як прибрати подалі від людських очей труп?

Не бозна яка радість тягти мерця в ліс чи скидати в річку.

Рано чи пізно тіло знайдуть.

Тетяна швидко все зрозуміє, і я лише відтерміную власну життєву катастрофу. До того ж була ще одна важлива обставина, котра обмежувала мене в часі саме сьогодні: ділова зустріч, від успіху якої залежать мої особисті бізнесові справи. Поки я возитимуся з трупом, спливе чимало часу. Тоді як майбутній перспективний партнер чекає мене вже за півтори години. Переносити зустріч не варто, я надто довго шарував цю людину, тож просто не маю права відміняти нинішні переговори — в моєму випадку це означає автоматично їх скасувати, без можливості поновити надто важливі для мене стосунки. Та чого вже там: від нашої з партнером домовленості залежить не лише моє, а й наше з Тетяною майбутнє. Кожній жінці кортить мати успішного чоловіка.

Я стояв нам мертвим тілом.

Час навіть не йшов — він стрімко летів, залишаючи мені дедалі менше можливостей для маневру.

І раптом зринуло одне вдале рішення. Знову ж таки, з тих, що зазвичай лежать на поверхні. Воно ще тільки набувало об’ємної форми, а я вже переступив через труп та пройшов у коридор. Там, під лічильником, висіли ключі. Тетяна спеціально купила гачок у формі кінської підкови, аби повісити ці ключі, як кажуть,