Читати книгу - "Я, Ректор і наша Таємниця, Рома Аріведерчі"

ЗМІЙ

Ця нестерпна адептка заповзялася мене звести в могилу. 

Якби мені все одно не судилося зараз померти, це може б і обурило. Але обурювало інше.

Як вона посміла використати святе для мене слово у своїх меркантильних цілях? 

                                                           ЖАБКОЙНИ!

Вся академія ні про що інше не могла говорити, їх котировки зайняти цілу шпальту в Трояндовому Віснику. І всі вирішили, що назва жабкойни дуже підходить, бо стрибки їх курсу не піддавалися передбаченню. 

Та скоро Фон вкрав схему. І тепер кожен мав бота для вирахування прибутковості. Вірніше кожна. А я та Ружена без жодних ботів вирахували котировки адепток з малими здібностями на ринку наречених. Особливо для королівств, де практикуються гареми. Батьку, чи ти мене чуєш? Я все пам’ятаю. І туди більше ні ногою.

Ружена як завжди все вірно передбачила. 

Пари, що створилися ще з першого курсу, а деякі - ще при народженні, тасувалися тепер, наче колода карт в руках вправного шулера.

Звісно були й щасливі випадки - коли парі не дозволили б побратися, а дуже хотілося. І тепер деякі королівства і прочі феоди матимуть достойних правительок.

Але фінансова грамотність творить свою чорну справу.

Адептка Фіолента й адепт Валеріан тепер просто на ножах. А прилипали принцеси Філоленти тепер в роздумах - чи справді їм потрібно найматися на службу її батькові, щоб за миску супу й довічну кімнату в замку віддавати всю свою магію в одні руки. Вони ж тепер можуть заробити просто нікому не прислуговуючи й у вільний від магічення час.

Адепт Валеріан особисто мені за ці тижні встиг настогиднути так, що я за себе не ручаюся.

Хіба можна бути настільки меркантильним?

Він підпирає плечем двері кімнати адептки Тян, де ми переховуємося в той час, коли не зайняті справами в моєму кабінеті.

Я повісив родову гривню на шию цій пронозі, бо ховати батьківське благословення в її просторовій кишені може тільки ідіот. 

А так я хоч бачу її постійно. - Ружена зробила прив'язку на це  історичне кіло золота. Ясно ж, що жадібна до золота адептка  сама триматиметься за такий нашийник.

І що дивно - мотиви, викарбувані на родинній прикрасі, яку ця неосвічена адептка називає пектораллю, перекликаються з мотивами на її браслеті. Це неприємно бачити, щоб ви знали.

Бо мати щось спільне з цією ходячою бездушністю я не бажаю. Але й довірити комусь стільки золота у вигляді цінного витвору мистецтва й історичної пам’ятки зараз не можу. Воно занадто дороге, щоб хтось не спокусився. Це все ж пам’ять про батьків і мою дорогоцінну, але нещасливу пару.

А так вона ніби досі зі мною і зігріває мене своєю любов’ю і турботою.

Ружена заборонила мені - ви тільки уявіть -  з'являтися деінде крім лекцій і занять по бойовці, а моїй секретарці - взагалі показуватись десь на видному місці. Щоб - ви тільки послухайте - уникнути пліток і щоб чогось не вийшло.

Ви ж розумієте, що ніде - це і їдальня в тому числі.

І я це прирівнюю до тиранії. 

Так їй з Фоном і сказав. 

Тож тепер нам їжу носять до комірчини адептки, посуд забирають нерегулярно. І він стоїть на підлозі. Фу просто. Свинарник, а не житло. А куди ще поставити? Стола там досі немає. Та й не вміститься туди стіл.

А митися я її переношу просто в душ.

І це, знаєте, ще той квест. Бо вона постійно нагадує. що дивитись не можна. Було б на що дивитися, ха! А стояти під дверима душу й не давати нікому туди зайти - дуже підозріла поведінка.

Ну і взагалі - нехай забороняє, що хоче, ця Ружена.

Зовсім кукухою поїхали на безпеці королівства.  Якби я від усього, що мені забороняли, відступався, був би нині милий, безневинний, приємний і поганого досвіду про гареми мав би куди як менше... що, до речі, й непогано було б, якщо вже так по совісті. 

І до всього це ще й не працює. То тільки я в цілому дисциплінований воєнний вождь. А щодо адептки Тян, то вона про дисципліну й послух може й чула, але що це - не второпала.

Тому систематично щоночі вирушає кудись. А я до неї прив'язаний через оту нашийну прикрасу, що передали батьки. І виходить, що нашийник на ній, а я чомусь тягнуся за нею. 

Ружена щось не врахувала. 

Як сталося, що у нас магічна вага однакова? Вбийте - не знаю. Та ви й не вб’єте.  Якщо вже мене не вбила смерть пари… 

Я, напевно, якийсь неправильний. Тепер і дихати не можу нормально, і життю радіти. І вмерти не можу.

І ще постійно треба тримати полог невидимості над адепткою. Бо Ружена ж чітко сказала - щоб її ніхто не бачив. От і не побачить. А секретарка цим користується. 

І цілу добу підбиває мене на державну зраду.

- Пане ректоре, вас ніколи не приваблювала кар'єра крадія? - тисне на болюче.

Тому що мене ця кар’єра як раз приваблює. Саме зараз.

Бо я ж не можу дозволити, щоб залишки моєї пари валялися в шухляді, наче якісь недопалки,  відстріляні гільзи, чи ще якісь речові докази.

Тому, що це не доказ. А моя пара.

- Я можу непомітно зайти, забрати жаб'ячу шкіру і сховати її в просторовій кишені, пане ректоре. У мене є технічний провідник Чмоня. Тобто засіб технічний у мене є, щоб зайти до будь-якої кімнати замку непомітно, пане ректоре. Ви ж самі не зможете,  а зі мною - спробуємо?

- Вам з цього яка користь, адептко? - питаю просто, щоб щось спитати. Ми, дракони, недовірливі. Але мені зараз зовсім не цікаво. Та все ж нехай не думає, що може просто так маніпулювати моїми почуттями до пари.

- Мені її величність досі не видала диплом. За заслуги перед академією. Я хочу помсти. Бо вчитись ще чотири з половиною роки - то змарнувати молодість не знати на що. І за це хтось відповість.

Мотив у неї принаймні є.

- Тільки треба швидко, поки професор Ешенбах не поцікавився планами у моїх думках. Тоді вашу, тобто вашої, гм, пари, шкіру переховають. І ми не знатимемо, де шукати.