Читати книгу - "Не вбивай"

Був це крок зайвий. Досить було обставити дороги з церкви і забрати родину Кочубея, як вона вийде по скінченім богослуженню. Ні, Трощинський післав туди сотню волохів під проводом їх ротмістра Костя Великого і його трьох підручників.

Волохи окружили церкву, Кость Великий і його підручники увійшли в святиню.

Незважаючи на службу Божу, підійшли до Кочубеїхи.

— Його милість гадяцький полковник кличе Любов Федорівну до двора.

Любов Федорівна глянула на ротмістра і його підручників, догадалася, в чім діло, і відповіла рішучо:

— Не піду з церкви, нехай постражду між олтарем, як Захарія.

Вроджена гордість і розуміння того великого значіння, яке в краю мав її муж, не давали їй покоритися на силі.

Біля неї сиділа невістка, Апостолова донька. Тая знала про добрі зв'язки свого батька з гетьманом і покладалася на них.

— Ходімте, мамо. Покорімся приказові влади, Христос, Бог наш, велів віддати кесареві, що кесареве, а Богові, що Боже.

— Зате й терплю, що кесареві кесареве віддати хочу.

Народ у церкві зворушився.

Священик не переривав богослуження, але ніхто не слухав його. Народ дивився на Любов Федорівну як на ктиторку і благодительку святині і хоч не любив Кочубея, як узагалі не любив панів, а все ж таки поважав його і його родину за те, що були вони щедрі для церков і монастирів і не глухі на голос людського горя.

Усіх сильно вразив напад узброєних старшин православної віри на церкву православну.

До чого ми дійдемо, коли вже й свої своєї церкви не шанують? Чого ж хотіти від чужинців, католиків і лютеран, коли православні старшини під час богослуження вдираються у православну церкву і починають ґвалт? Народ шумів. Волохи подзвонювали шаблями. Момент був небезпечний.

— Мамо! Не доводім до кровопроливства, до ще більшого зневажання святині!

Насилу вговорили Любов Федорівну, що вона вийшла із церкви.

Перед церковними воротами чекала її коляса. Сіла з невісткою, волохи окружили колясу і поїхали до нового двора.

Було це напровесні. Розвивалися дерева, прозябала трава, по лугах бродили бузьки-чорногузи.

Народ, побачивши Кочубеєву карету, окружену волохами з шаблями наголо, дивувався і не ставав, як звичайно, щоб поклонитися генеральному судді, тільки всякий уступався якнайдальше з дороги, щоб не попастися під кінські копита та під волоські шаблі.

Кочубеїха нічого, крім кінських боків та крім штанів і чобіт волоських сотейників, не бачила, не знала навіть, куди Її везуть.

В її душі накипало ще більше завзяття.

Уявляла собі, що це Мазепа, довідавшись про донос, мститься на них, але цар обстане за ними і не дасть зробити кривди своїм вірним підданим. Добре, що над Мазепою є хтось сильніший від нього, добре, що гетьман не є самостійним пануючим на Україні.

Щоб лиш скорше їх листи дійшли до царських рук, — вже він зробить Мазепі кінець.

За тими думками незчулася, як коляса наблизилася до Кочубеєвого двора. Минули майдан і звернули у двірську вулицю. Крізь ошклені двері Любов Федорівна пізнала свій новий, гострошпилястий дубовий частокіл.

Перед брамою спинили коней. Кость Великий поскакав до двора сповістити Трощинського, що Любов Федорівна тут.

Трощинеький, пообідавши смачно та випивши надміру, спав у столовій на новій шкуряній канапі. Полковник Кожухівський рився в Кочубеєвих паперах у його кабінеті, біля Кочубеєвої святині.

Крізь двері заглядав туди Бакх, що сидів на товстопузій бочці, над котрою було надписане: «Чоловік не свиня, більше відра не вип'є». «Жінка люба, що вела чоловіка з коршми за чуба», і собі ставала навшпиньки й зазирала до кабінету, тільки москаль, котрий провадив козака на вірьовці, не цікавився нічим і йшов собі дальше.

Ніхто не смів будити Трощинського, ані відривати від діла охочекомонного полковника Кожухівського, і Кочубеїсі довелось добру годину простояти перед своєю власною брамою. Бачила, як козаки й волохи снувалися по її подвір'ю, як відчиняли будинки й виносили з них що кому завгодно. Вона не стерпіла такої наруги, вилізла з коляси і пустилася вузькою, не гаразд ще влаштованою доріжкою від брами до двірського ґанку.

Подвір'я було повне козацьких коней. Розкульбачені або й ні, повпинані до плотів або пущені самопас, іржали, оглядаючися, чи не несуть їм сіна й оброку. Чимало їх паслося на великому муравнику, котрий Кочубеїха з таким накладом праці виплекала перед ґанком і на котрий навіть курки не вільно було впустити. Всюди насмічено, напсовано, наруйновано, а може, й награбовано.

З гірким почуттям кривди підступила до двора його властителька.

Трощинеький якраз переслався, стояв біля вікна і протирав очі.

Побачивши Кочубеїху, спалахнув гнівом. Як це її саму без конвою пустили! Але пригадав собі, що все ж таки це жінка високого старшини і що годиться їй вийти назустріч, бо він, занявши двір, являється до якоїсь міри його поневільним господарем.

Любов Федорівна глянула на Трощинського і — стала. Гордим оком окинула його від ніг до голови. Гадяцький полковник мав на собі білий каптан і жовті штиблети. Без шапки був і без пояса. Шаблю також лишив десь у покоях. Хитався, видно, хміль не вивітрів йому з голови. Ступаючи назустріч хазяйці, белендів щось під носом. Але Любов Федорівна не пробувала навіть зрозуміти що. Вертатися не було як і не було куди. З приказу Мазепи була підчинена тому п'яному старшині, вона, жінка генерального судді і стольника його величества царя!

— За те то Мазепа, — сказала гордо, знімаючи голову, — прислав вас з таким військом по мого пана, що зичливе й вірне війську Запорожському писарством і судейством служив?

Трощинеький ушам своїм не вірив. Та жінка, що від довгих літ каламутила на Україні воду, що навіть гетьмана не щадила своїм язиком, а тепер свого власного мужа в таку біду впхнула, сміє ще так гордо поводитися з ним, з гетьмановим післанцем, котрому вона повинна підчинити ся і покірно піддатися його приказамі

Хотів щось відповісти, але знав, що навіть по-тверезому нелегко було з Кочубеїхою виграти словесний двобій, а що ж тоді по-п'яному.

Не надумуючись багато, крикнув на волохів:

— Стріляти!

Волохи курки пістолетів звели. Кочубеїха і оком не моргнула. Стояла, як витесана з мармору. Ще мент, і повалиться горілиць на мураву, зломана, але невгнута.

На щастя, саме впору надбіг Кожухівський. Він був при пам'яті. Зрозумів цілу вагу моменту. Вбити Кочубеїху — значило би роздратувати й проти гетьмана наструнити не лиш цілий Кочубеїв рід і всіх його прихильників і одномишленників, але й тих, що займали вижидаюче становище, особливо ж старшинських жінок. Всі вони в один голос крикнули б, що гетьман душегуб, що не