Читати книгу - "Арюмор, Аліна Скінтей"

Північна Європа.

978 рік правління Харальда I Синезубого

Вальдемар порядком починав ненавидіти захід сонця, адже варто було настати сутінкам, як озлоблені істоти виповзали зі своїх схованок. Вони завжди влаштовували справжній бенкет-шабаш, а в ролі ласощів зажди було смертне людство та їх душі. Юнак не розумів, чому батько, який сам був істотою, дав подібну силу напівкровці, що не належав ні людському роду, ні расі тролів.

Виродок – подібне слово, майже закріпилось за Роріксоном, щойно люди зізнавались про його над-здібності, забуваючи про врятоване життя, цим же виродком. Ганьба – для всіх істот, котрі намагалися не попадатись на очі, тому, хто міг запечатати їхню душу в звичайнісіньку глиняній статуетці. 

Роріксон втомлено прикриває очі, його людське серце калатає з неймовірною силою, останнім часом активність істот переважно зросла, також як і їхня кількість, з якою йому було все тяжче і тяжче боротися. Хоча часом, була причина – звичайнісінька втома від подвійного життя: вдень лицарські замороки, вночі – сутінкове полювання. Не те, що б він сильно бажав спати вночі, нехтуючи сном, але ось коли мімікрія істот виходила на третю стадію, потужні викиди енергетичних згустків діяли, немов персональний замовлений землетрус для Вальдемара.

  Еволюціонувало не тільки людство, але й істоти. Прибічників в християнстві знаходилось все більше і більше, віра в надприродне танула, як сніг на весні. Ще кілька років тому розмови про тролів, альвів і інших істот були цілком реальними історіями, зараз, вони повільно лишаються на сторінках казок та небилицях, але раптом, якщо що, так багаття для відьом завжди, будь ласка. Тільки зараз Вальдемар розумів значення слів батька: «людський рід зовсім не такий як ми, їм важче зрозуміти нашу сутність, а те, що вони не розуміють, вони ненавидять». Хоча в даному випадку краще підходить – спалюють на вогнищі.

Раніше, коли у Вальдемара особистого часу було цілий візок, йому було цілком нормально перемагати істот під покровом ночі, а вдень відсипатися. Роріксон з насолодою згадує своє безтурботне життя в селищі Шепоту, тренування з дідом, нічні вилазки до батька, колекціонування статуеток.

Та як тільки виповнилося йому повних двадцять один рік за людськими мірками, він успішно склав іспит, вступив в один з лицарських легіонів під правлінням Харальда Першого Синезубого – короля Данії і Норвегії.

Харальд виявився досить войовничим правителем, він марив військовими експедиціями, намагаючись максимально розширити межі своїх земель.

Часті вилазки за межі своєї території стали звичайною справою для Вальдемара. Спочатку було весело, знайомства з новими друзями, що стали побратимами, сім'єю. На подив Вальдемара, лицарство було аж ніяк не жартом, кожен стояв горою один за одного. Потім подібне життя почало вимотувати, особливо, коли кілька днів верхової їзди майже без зупинок, а кілька годин для сну, витрачалися на утихомирення п'явок-духів гірських, лісових, річкових, морських – які тільки чекали, коли військо засне, щоб поживитися їхньою життєвої силою. Іноді траплялися хороші істоти, не проти поговорити про всіляке, наприклад – розповісти про чатуючих попереду ворогів в засідках.

Чергова вилазка, яка не увінчалася великим успіхом; Вальдемар зовсім не в дусі, але ретельно приховує невдоволення від своїх побратимів за позолоченим лицарським шоломом, дарований Харальдом Першим в знак подяки за вірну службу. Похід обернувся для них великими втратами, замість ста тридцяти чоловік додому поверталося всього троє, що вижили на чолі зі своїм королем. Захід сонця наближався дуже швидко.

Вальдемару було все важче і важче приховувати свою пригніченість, важку ношу котру не розділити з другом. Найважчим стало, коли Харальд дарував кожному лицарю нове ім’я, знак його прихильності та довіри.

— Артур, — король зупинив свого стомленого коня, розвернувшись обличчям до рицаря, — серед нас, ти – єдиний, хто має холоднокровний гострий розм. Тебе не цікавить слава, золото. Ти відданий мені, душею й тілом. Тому від сьогодні це буде твоє ім’я.

Вальдемар покосився на рицаря, який був одинаком серед них. Він майже ні з ким не розмовляв, навіть коли всі вони гуртом збиралися біля багаття. Роріксон навіть не пам’ятав його імені.

— Вальдемар, — звернувся до нього Харальд, відволікаючи від думок, — за твою щирість, наполегливість, відвагу, я дарую тобі ім’я –  Владислав.

— Це честь! — Роріксон схилив голову в поклоні, виражаючи пошану.

  Він не міг  пояснити  Харальду, що зовсім не вороги їхні винні в смерті його людей. Один поворот не туди, і не те місце обране на нічліг, і військо виявилося практично в самому центрі земель злісних деревних духів Більвізів *, які проживали всередині дерева.

На великих пальцях лівих рук в Більвізів були замість нігтів серпи, якими вони роздирали своїх жертв, миттєво вбиваючи їх. У лічені хвилини половину їх армії охопив параліч, один за іншим вмирав солдат уві сні, а Владислав не в змозі був врятувати кожного. Ціна за не розкриту його особистість, виявилася занадто високою.

— Думаю, тут можна переночувати, — повідомляє Харальд, вказуючи пальцем на занедбані руїни де раніше був чийсь величний замок, що стояв самотньо серед степової пустки.

      Втомлені лицарі тільки кивають, сильніше буцають своїх коней, щоб скоріше дістатися до руїн.