Читати книгу - "Готель"

— А тепер — до діла. Це ви, в своєму авто, збили і втекли.

Вона подивилася йому просто в очі.

— Про що це ви?

— Тільки не грайтеся зі мною в кота-мишки, леді. Тут не до жартів. — Він вийняв нову сигару й відкусив кінчик. — Ви, звісно ж, читали газети. І радіо слухали — там про це тільки й мовиться.

На блідих щоках герцогині Кройдонської проступили червоні плями.

— Ваші інсинуації абсолютно смішні, гидкі і…

— Я вам уже сказав — облиште ці штучки! — з несподіваною люттю процідив крізь зуби Огілві. Від його удаваної чемності не лишилося й сліду. Вимахуючи незапаленою сигарою перед її носом і не звертаючи ніякої уваги на герцога, він засичав: — Майте на увазі, ваша високо-як-вас-там. Увесь Новий Орлеан аж кипить, вас розшукує поліція і міста, і штату, і взагалі всі, кому не ліньки. І якщо вони знайдуть того, хто це зробив — убив матір і дитину, а потім ушився, — пощади йому не буде, й ніякі титули його не врятують. Я теж шукав і дещо знайшов, і якщо я зараз зроблю те, що мав би зробити, то ви не встигнете й оком змигнути, як на вас накинеться взвод поліції. Але я вирішив спершу прийти до вас, щоб було по совісті, щоб Послухати, що скажете ви. — Він покліпав очицями, але холодні вогники в них не згасли. — Отож, вибирайте — слово за вами.

Герцогиня Кройдонська — гідний нащадок роду, що протягом трьох з половиною століть плекав у собі погорду до цілого світу, — так легко не здавалася. Обличчя її перекривилося від гніву, зелені очі заяскріли, вона схопилася на ноги і, підступивши впритул до череваня, промовила тоном, що спопелив би будь-кого з її власного оточення:

— Ах ви мерзотник! Як ви смієте!

Навіть Огілві на мить знітився. Але тут почувся голос герцога Кройдонського:

— Гаразд, люба, досить. Ти зробила все, що можна. — І, звертаючись до Огілві, герцог промовив: — Ваше звинувачення справедливе. Я винен. Я вів машину, і я вбив ту дівчинку.

— Оце вже інша петрушка, — сказав Огілві й запалив нову сигару. — Тепер і побалакати можна.

Герцогиня Кройдонська втомлено й повільно, всім виглядом своїм показуючи, що капітулює, опустилася в крісло і, стиснувши руки, щоб не видно було, як вони тремтять, запитала:

— Що вам відомо?

— Зараз розповім.

Начальник готельної охорони несквапно затягся й випустив хмару синього диму, глузливо, з викликом дивлячись крізь неї на герцогиню. Та гидливо наморщила носа, але промовчала. Тоді Огілві, звертаючись до герцога, сказав:

— Учора надвечір ви подалися до Ірландського Закутка — в казино Лінді. Поїхали в своєму шикарному «ягуарі», прихопивши з собою приятельку, чи як там у вас заведено називати таких… — Огілві, вищирившись, глянув на герцогиню, і герцог різко кинув:

— Гаразд, далі!

— Будь ласка. — Гладка, самовдоволена пика обернулася до нього. — Далі ви, скільки мені відомо, виграли сотню в рулетку й процвиндрили її в барі. Ви саме розміняли другу сотню — пустилися на всі заставки, — коли туди прибула на таксі ваша половина.

— Звідки ви все це знаєте?

— Можу відповісти, герцогу. Я працюю тут не перший рік — і в готелі, і в місті. І скрізь маю друзів. Я роблю послуги їм, а вони — мені. Тримають мене в курсі. Зокрема доповідають про всі витівки наших клієнтів. Здебільшого ці клієнти не знають, що мені про них відомо, не знають навіть, що є на світі такий Огілві. Вони вважають, що їхні грішки поховані й забуті і, власне, мають рацію — за винятком таких випадків, як оцей.

— Ясно, — холодно мовив герцог.

— Мене одне лиш цікавить. Така вже в мене допитлива вдача, мадам. Як ви здогадалися, де його шукати?

— Що ж, вам і так уже відомо стільки, що це погоди не зробить, — сказала герцогиня. — Мій чоловік має звичку, розмовляючи по телефону, бавитися олівцем — занотовувати різні слова. І часто забуває знищити написане.

Готельний детектив докірливо поцмокав язиком.

— От бачите, в яку халепу можна вскочити через таку собі безневинну звичку, герцогу. Ну що ж, про все, що було потім, я вже й сам догадуюся: дружина звеліла вам їхати додому, й ви сіли за кермо… Звісно, якби ви знали, чим це скінчиться, машину повела б вона.

— Моя дружина не водить автомобіль.

Огілві співчутливо кивнув.

— Отже, це питання з’ясоване. Але ви, очевидно, були дуже п’яні і…

Тут герцогиня перепинила його:

— Виходить, ви не знаєте! У вас немає фактів! І ви не можете довести…

— Леді, я можу довести все, що треба.

— Дай йому висловитися до кінця, люба, — докинув герцог.

— Правильно, — сказав Огілві. — Посидьте тихо й послухайте. Вчора ввечері я бачив, як ви прослизнули до готелю — через гараж, щоб вас не бачили у вестибюлі. Обоє перелякані, бліді, аж зелені. Я теж саме повертався тим ходом і, побачивши вас, звісно, здивувався. А вдача в мене, ви ж уже знаєте, — страх яка допитлива.

— Кажіть далі, — ледь чутно прошепотіла герцогиня.

— Трохи пізніше було передано повідомлення про вбивство на дорозі і втечу водія. І тут мені спало на думку спуститися в гараж і тихесенько оглянути ваше авто, що я й зробив. Воно у вас, до речі, стоїть так, що зразу і не знайдеш: у куточку, та ще й за широкою колоною.

Герцог облизав губи.

— Тепер це вже, мабуть, не має значення.

— Правда ваша, — покивав головою Огілві. — Одне слово, оглянувши його, я вирішив зібрати додаткові дані в поліційному управлінні — там у мене теж є друзі. — Він помовчав, розкурюючи сигару. Герцог і герцогиня чекали, затамувавши подих. Коли кінчик сигари зажеврів, він уважно оглянув його й повів далі: — Я з’ясував, що поліція мас три речових докази: зовнішній обідок передньої фари, який зіскочив, очевидно, коли ви вдарили дитину, уламки скла від цієї фари, а крім того — це вже висновок експертів, що оглядали одяг, — на машині мусить бути відбиток ворсу.

— Ворсу?

— Коли потерти тканину об щось тверде, герцогине, а надто об щось поліроване, як-от автомобільне крило, то лишається слід. Поліційні експерти знаходять його так само, як відбитки пальців, — посипають порошком, і він проявляється.

— Цікаво, — сказав герцог так, наче йшлося про речі,