Читати книгу - "Зрада. Ціна пробачення, Ая Кучер"

– Ем… Ти краще сама.

Мирон відступає на крок, коли плутається у ремінцях для дитячої автолюльки. Я легко справляюсь, завченими рухами з'єдную все між собою. За звичкою відхиляюся, щоби закрити двері та сісти на переднє сидіння, але обриваю себе.

Страх того, що сталося, хвилями накриває, я ціпенію. Дихання перехоплює, перед очима миготять жахливі картинки, як сьогодні інша машина летіла на нас.

Я сідаю поруч із сином, тягнуся за ременем безпеки, стискаю його однією рукою, другою торкаюся ніжки Руслана. Син дзвенить брязкальцем, ледь не гублячи його декілька разів.

– Тебе додому чи до Аліни Михайлівни?

– Ні, точно не до батьків Діми.

Цей варіант я відсіяла на початку, не хочу хвилювати їх. Якби чоловік захотів, то сам зателефонував би батькам. А коли мій телефон мовчить, то вони нічого не знають. І не мені розказувати.

Я ніколи не заважала стосункам Діми з його рідними, того ж просила у відповідь. Те, що чоловік потоваришував із моїм батьком, це трохи прикро, але він ніколи не вирішував, що мені варто говорити. Тато досі не знає, як часто я лежала у лікарні насправді.

Звичайно, якби з Дімою трапилося щось непоправно жахливе, то я б одразу сповістила його батьків. Але з ним все буде гаразд. Розказувати чи ні – лише його рішення.

– Додому, так.

Бормочу, не витримуючи пильного погляду Мирона. Чоловік відвертається, заводить машину. Шварцові не потрібно знати всіх деталей, а я можу потім викликати таксі та поїхати в готель.

Злюсь на себе за те, що одразу про це не подумала. А тепер дивно відмовлятиметься. Заодно зберу найнеобхідніше, іграшки та дитячі речі.

Мені здається, що я біжу замкненим колом. Тільки розберуся з чимось, знайду варіант, як діяти далі – і все змінюється. Відкидає мене назад у стан розгубленості та повної дезорієнтації.

– Не гони, - прошу охриплим голосом, втискаюсь у крісло. – Мирон…

– Спокійно, Таю, я плетусь під тридцятку.

Киваю, хоч подолати страх це не допомагає. Я уважно стежу за дорогою, сіпаюся, коли якийсь позашляховик майже підрізає нас. Давлю в собі зойк і мовчу всю дорогу, боячись відвернути Мирона.

Занадто жорстокий урок, але тепер я водія ніколи не відволікатиму.

Я навіть намагаюся не думати надто багато, не будувати нових планів. Мабуть, нічого не йде так, як хочу. Нема чого марнувати час, якщо потім ще щось станеться.

Дивно, як все може змінитись за секунду. Раніше я мала чіткий план на життя, а тепер я навіть не знаю, що мені робити завтра і куди сьогодні їхати.

Ми швидко добираємося до висотки у центрі, дивом проскакуючи вечірні затори. Я дякую Мирону за допомогу, вибираючись надвір. Стискаю ручки перенесення, а вже уявляю, як нарешті дістануся до моєї улюбленої коляски.

– Тая, - чоловік гукає мене, змушуючи обернутися. – Якщо тобі щось буде потрібно… То можеш набирати.

– Дякую. Гарного вечора.

Я не збираюся турбувати Шварца, це лише звичайна ввічливість. Видно, наскільки важко і небажання йому дається ця пропозиція. Я не навантажуватиму чоловіка своїми проблемами. Досить того, що йому довелося поратися зі мною сьогодні.

Я швидко добираюся до квартири, наче ударом дверей захищаю себе від усіх думок. Нині головне – нічого не забути. Не хочу знову повертатися сюди.

– Ось так, мій гарний, - я роздягаю сина та укладаю його в дитяче ліжечко. Запускаю мобіль, і кімната наповнюється тихою музикою, іграшки гойдаються. – Подобається, так?

Фиркання, що видається Русланом, можна прийняти за згоду. Я трохи стою поруч, а коли переконуюсь, що малюк у нормі – вирушаю збирати речі.

Мабуть, краще було б тут залишитися. Все звичне для сина, та й для мене. Не треба буде витрачати гроші на готель й таксі, тягти самій мільйон сумок.

Але… 

Не можу так! Не можу!

Зі злістю відправляю теплий одяг у валізу, ледь не кидаю скриньку з прикрасами. Я скрізь бачу слід чужої жінки. Наче вона причаїлася тінню в кутку, спостерігає.

Навіть на ліжко не можу сісти, раптом стає гидотно і мерзенно. Я не знаю, чим вони тут займалися. Як часто Діма приводив сюди іншу жінку, доки мене не було вдома.

Коли лежала у лікарні?

Після пологів?

Ще раніше?

Про два роки мені сказала Іра, а чоловік все заперечує. Але які в мене є підстави вірити йому, а чи не їй? Бо чоловік? Ага, він мені й про кохання говорив, і про вірність.

І щасливе сімейне життя назавжди.

Я дістала жовту коробочку із шафи, де зберігалися всі важливі документи. Знайшла там свої дипломи, закордонний паспорт. Мене струмом прострелило, коли я стиснула пальцями фотографії.

Декілька старих знімків, коли ми з Дімою ще возилися і друкували їх. Щасливі, молоді. На одному з фото я виставляю вперед руку, навколо безіменного пальця обвитий дріт від шампанського. Діма тоді впустив обручку з мосту, вода втягнула у свою глибину червону коробочку.