Читати книгу - "Шибайголови, Олександра Малінкова"

Вероніка.

День з сестричкою був шаленим та насиченим. Давно так класно не відпочивала. Напевно, справа у душевності і теплі, ну і присутніх того вечора поряд, куди без цього. Холодне шампанське, стигла полуниця і дівоча компанія, що ще треба? Марічка, колега Аліни виявилася дуже милою дівчиною. А від нового хлопця сестрички - Арта, взагалі у повному захваті. Такий собі кремезний, сильний і закоханий. Це видно по погляду, яким він на неї дивиться.

Щойно мій автобус прибув на вокзал, як одразу помітила знайому автівку. 

- Макс ще не ставить тобі ультиматум обирати між ним і мною? - Пожартувала я, прошепотівши їй на вушко і обійняла Женю.

- Ні, лише сміється й радіє, що ти в мене одна найліпша подруга! 

Знаєте, чим менше часу залишається до вечірнього виступу, тим більше я хвилююся. Звичайно, переймаюся як все пройде! Чи нічого не переплутаю… Чи витримає мотузка… Чи не впаду виконуючи чергове па… Чи сподобається глядачам… Боже, та скільки ще таких “чи” насправді… безліч… 

- В тебе все вийде, - підбадьорила мене Женя, наче прочитавши мої думки, коли автівка Макса увечері зупинилася біля нічного клубу, - я в тебе вірю. 

Мені б трішки цієї впевненості. Попрощалася з друзями й попрямувала в гримерку. Дві години до початку шоу. Серце здається зараз вистрибне… 

І ось мені нанесли вечірній яскравий макіяж. Накрутили та вклали волосся. Надягнула свій костюм. А потім мені допомогли закріпити крила, наче у справжнього янгола. Вражаюче. 

Поглянула на себе в велике дзеркало. 

Дивні відчуття. В цю мить так яскраво відчуваються всі сплетені воєдино почуття: страх, відчай, порожнеча й заборонене кохання, яке пристрастю спалахує у грудях.

В відображенні скла я інша: чужа, незвична, далека й недосяжна. Хто я? Справжня я! Чого я хочу? Чи полечу, як метелик у напрямку вогню, щойно ослаблю контроль над своїми бажаннями. Де та межа? Точка неповернення. Дно від якого треба відштовхнутися, щоб виплисти на поверхню… 

Все чим досі жила - мара зіткана з тонких ниток зобов'язань. “Ти мусиш!”, - і ти виконуєш, навішані суспільством ролі і обов'язки. Та рано чи пізно це ламає тебе, змушує або стати покірним виконавцем, або ж піти проти системи.

- Твій вихід, крихітко! - Вигукує організаторка шоу і я йду.

Йду за вогнем, який палає яскравим полум'ям в моїх грудях. Зараз я тут, бо цього хочу! Я можу! Я буду! 

За лаштунками мене на канатах піднімають майже під саму стелю. Розправляю крила. Почалося… 

Лунають перші акорди інструментальної композиції Muse - Space Dementia під які я повільно на канатах спускаюся згори-вниз. Всі хто зараз в залі переводять погляд  від сцени й слідкують за кожним моїм рухом. Зойкіт, здивування, шок, збентеження, читається на їх обличчях. Тисячі очей слідкують за кожним вигином мого тіла, стрибком, помахом чорних, як вороняче перо крил. Я живу, дихаю цією роллю! Я зараз занепалий Янгол, який шукає свій шлях… і бачить цей шлях в ЙОГО очах! 

Мене повело, щойно наші погляди з Славкою зустрілися, та цього ніхто не помітив, я продовжую…

Зал підхоплюється, лунають овації, схвильовані вигуки - браво.

Мені все вдалося. Щойно ховаюся за лаштунками, знесилено сповзаю на підлогу.

- Крихітко! Це було грандіозно! - Промовляє схвильована організаторка. - Ти просто порвала публіку! Ну-ну! - Сідає поряд і обіймає мене за плечі. - Вже все минулося! Все добре. - Гладить мене по хребту, щоб заспокоїти, а я тремчу, з очей градом котяться сльози.

- Ти просто перенервувала, - продовжує вона. 

- Так! - Киваю, поступово повертаючись до тями.

- Ось поглянь, які гарні квіти тобі передали! - Жінка підхоплюється й повертається назад з шикарним букетом бордових майже чорних троянд. - Точнісінько під твій образ. Як влучно вгадали. Навіть листівка є. Може якийсь залицяльник. Молодість це так круто! - Зітхає вона з нотками легких заздрощів у голосі.

Дістаю листівку складену вдвічі й розгортаю.

“Я слідкую за тобою!”

Стає моторошно, аж холодок пробігає по хребту. Озираюся на всі боки. Хто ти? Чортів псих! Що тобі від мене треба?