Книги Українською Мовою » 💛 Інше » 12 польських есеїв 📚 - Українською

Читати книгу - "12 польських есеїв"

В нашій бібліотеці можна безкоштовно в повній версії читати книгу онлайн українською мовою "12 польських есеїв" автора Чеслав Мілош. Жанр книги: 💛 Інше. Наш веб сайт ReadUkrainianBooks.com дає можливість читати повні версії улюблених книг на Вашому гаджеті (IPhone, Android) або комп’ютері абсолютно безкоштовно, без реєстрації та СМС. Також маєте можливість завантажити книги на свій гаджет у форматі PDF, EPUB, FB2. Файли електронних книг - це цифрові файли, які призначені для перегляду на спеціальних пристроях, що відомі як читальні пристрої для електронних книг.

Шрифт:

-
+

Інтервал:

-
+

Добавити в закладку:

Добавити
1 ... 33 34 35 ... 60
Перейти на сторінку:
покриті, наприклад, стіни пересильної тюрми у Києві, де сиділи десятки тисяч непогамовних дітей.

Був тут старий професор саратовського університету, історик, котрий на своє лихо мав піаніно й красиву доньку; в неї збиралася студентська молодь, декламували Маяковського і якось хтось, можливо, провокатор, заговорив про чисту «другу» революцію.

Був і волзький німець, партійний активіст, що завдяки арешту уник масового вивезення волзьких німців з квітучих колгоспів – єдиних в СССР, що квітнули самочинно. Він говорив зі мною, між іншим, про сподівання на прихід Гітлера – його німецька була мовою Лютера, бо саме за Лютеровою Біблією німецькі колоністи, осілі тут від часів Катерини, вивчали рідну мову. (Слід зауважити, що Гітлера тоді, в 1941 році, виглядали всі нацменшини, за винятком євреїв). Після депортації німців Саратов раптом став одним з найголодніших міст СССР.

Знову зустрів академіка із селевих потоків. Страшенно балакучий, він був, однак, надзвичайно стриманим у питаннях, що стосувалися політики. Натомість розповідав нам, що і коли «спожив», – нам, що готові були, як міфічний Ерисіхтон, їсти своє тіло. Здобувши цим над нами якусь підлотну перевагу, він користався нею, попри антипатію, котру викликав своєю дріб’язковістю – рисою, що її не терплять у в’язницях.

Був там і москвич, віком десь за тридцять, що видавав себе за інтенданта Театра Красной Армни, тип, не цілком позбавлений шарму, але водночас відразливий своїм всеохопним цинізмом; за висловом котрогось із в’язнів: типовий феномен нижчих щаблів московської комсомоли. Мішанка кмітливості, нахапаних звідусіль відомостей і неймовірного невігластва. Проте Москву знав як свої п’ять пальців – її ресторани, інтриги, звичаї вищих сфер, усі реалії й персоналії. Любив зблиснути афоризмом на кшталт: «У нас можна мати кожну жінку за півлітра горілки».

Якщо вже зайшла мова про мешканців камери, то не годиться проминути й блощиць. Упиті нашою непоживною кров’ю, вони були великі, страшенно ліниві, неповороткі й здавалися безсмертними, бо коли вечорами ми затято випалювали їхні гнізда виданою до камери ацетиленовою лампою, на ранок знов їхні шереги, напевно так само численні, поволі піднімалися стінами, зупиняючися завжди на тій самій висоті, ніколи не перетинаючи невидимої лінії – блощичого табу в совєтському світі заборон.

Апокаліпсис знайшов нас і тут. Я вже десь згадував, що ночами нас будив гучний регіт, сміху ретельно відміряних руладах – брутальний, глумливий, разюче подібний до Мефістофелевого сміху в провінційній опері. Ми не одразу дійшли, що це монітор, кружляючи над Волгою, подає сигнали тривоги. Повітряна тривога над Волгою! За якихось два місяці війни! Для мене все це було явленою диявольщиною.

Театральний інтендант багато розповідав про Стєклова. Він був близьким приятелем його сина. Стєклову організували ювілей п’ятдесятиліття його революційної діяльності, з усією совєтською помпою, під патронатом самого Сталіна, який давно мав до нього слабкість: Стєклов умів розсмішити його анекдотом, часами настільки зухвалим, що двірня терпла зі страху. Напередодні ювілею, однак, ювіляра заарештували разом з дружиною й сином. Дружина й син проте досить скоро повернулися у Москву, навіть – нечувана річ – їм повернули частину апартаментів, а також чимало цінних марок з колекції, що раніше належала царю й була коником Стєклова. Невдовзі родина отримала офіційне повідомлення, що Стєклов помер у в’язниці від серцевого нападу. Ніхто з родини й знайомих у тому не сумнівався. Все це діялося перед самою війною.

Ми пухли з голоду, тобто хтось пух, а хтось сох. Утім, не лише ми, в’язні, були голодні. Наглядачі, ведучи нас на прогулянку залізними сходами, теж розглядалися за чимось їстівним, намагаючись непомітно підхопити з пилу бодай хлібні крихти, розсипані рознощиком. Якось нас ощасливила поява шматочків зелених помідорів у гарячій воді. Це тривало кілька днів, чи навіть тиждень. Опісля у тюрмі розгулялася епідемія кривавої дезинтерії. В нашій камері я підпав їй перший. По тижневій гарячці, що часами зашкалювала за сорок, та інших супутніх знегод мене забрали до шпиталю, розташованого у величезній тюрмі по другий бік Волги. У чорному вороні, в двоособовому відділку я опинився сам на сам зі Стєкловим.

По тому дві, може, три години ми сиділи у коридорі, ніким не пильновані, і тут зав’язалася розмова, що не переривалася ні на хвилину. Говорив більше він, я час від часу вставляв запитання, усвідомлюючи, що то єдиний шанс дошукатися правди щодо наболілих питань. Отож, попри гарячку, я напружував увагу, аби нічого не пропустити, нічого не забути. Шалену гарячку мали ми обоє, але не була вона запаморочливою, навпаки – хижа, загострювала агресивність розуму й чуттєву сприйнятливість. Утім, час від часу я від утоми впадав у неуважність, у непам’ять, так що, зрештою, з густої суми інформації, зі «сповіді гарячого серця» старого більшовика залишилося, по суті, не надто багато.

Але й це «небагато» піддаю тепер контролю, аби не приписати небіжчикові речей, що походять зі стількох інших фрагментів мого досвіду. Всього кілька речень я запам’ятав у їхньому дослівному звучанні, інші повторюю, як видається, вірно, хоч не дослівно, так, як мені підказує нам’ять, разом із живими інтонаціями його голосу.

У коридорі було ясно, ранок був сонячний, а осіннє світло – м’яке; цього разу я міг довго й пильно розглядати свого співрозмовника. Він справив на мене тепер дещо інше враження: польський шляхтич-інтелектуал доби позитивізму. Вузька, подовгаста голова шляхетної будови; сухе обличчя, гармонійно помережене зморшками, проте з виду гладке, з енергійною складкою понад губами; очі великі, без блиску, іноді загоряються, але все одно не блищать, зіниці проникливі – часто звужуються у виразі погорди, повіки примружуються, тонкі, як плівка, погляд важко лягає на співрозмовника, на предмети; вуста, що колись мусили бути повні, м’які, а може, й жіночі, тепер стали заледве знаком уст; підборіддя тверде; при крайній худорбі ніс виступає з несамовитою енергією, проте не він домінує на цьому обличчі, а отой важкий погляд. Все це разом, з вилицями й надбрів’ями, справді вкладалося в дантівську літеру «М».

Він то похмурнів, то знову в хвилини мовчання зворушливо-красиво лагіднішав. Утім, він здебільшого виявляв погорду й насмішливу агресивність щодо всього. Його жести були збуджені й різкі, особливо коли спалахував гнівом, до якого був виразно схильний, хоч умів його зразу погамувати, взяти себе в руки, стаючи тоді, навпаки, льодувато-спокійним. Йому був властивий особливий триб панськості, який я спостерігав раніше в старих есдеків з добрих родин, ретельно освічених у кіндерштубах. Атож, та сама панськість, що спричинилася до їхньої згуби в СССР, самою поставою кидаючи виклик безродним більшовицьким парвеню.

Голос цього разу був цілком іншим – таким самим сухим, проте

1 ... 33 34 35 ... 60
Перейти на сторінку:

 Увага!

Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «12 польських есеїв», після закриття браузера.

Коментарі та відгуки (0) до книги "12 польських есеїв"