Читати книгу - "12 польських есеїв"

На моє запитання він підтвердив усе розказане про нього театральним інтендантом. Саме такою була ситуація з приготуванням до ювілею, і сам Сталін дбав, щоб він пройшов урочисто. Справді, арештували його незадовго перед святковою датою. Після недовгого й не надто суворого, радите формального розслідування на Луб’янці його вивезли до Омського Централу. То не був навіть «мертвий дом». Могильник. Де сидиш в одиночці, в такій щільній ізоляції, що світ, здається, ніколи вже не дізнається, чи ти ще живий. Цього разу, однак, родину таки повідомили про його смерть, – про що згодом Стєклов довідався на етапі, зустрівши знайомих, які теж віддавна вважалися офіційно померлими.

Проте війна зруйнувала і цей цвинтарний порядок. У перші ж її дні частину в’язнів відправили до Москви, одних на Луб’янку, інших, певно, в Лєфортово, може, й на Суханівку, звідки ніхто ніколи не вертає, а Стєклов із Луб’янки потрапив разом з нами до Саратова.

В Омську Стєклов користався винятковим фавором: хоча, як усі, був закопаний живцем, проте йому дозволили працювати в камері над новою працею про Чернишевського.

Схоже, що діялося це з ініціативи самого Сталіна, який завжди цікавився Чернишевським. Щоранку в’язень діставав до камери полічені листки паперу, які увечері здавав ключникові. Йому доставляли всі замовлені книжки й документи з архівів. «Уже саме ім’я Чернишевський викликає в мене нудоту», – скаржився він мені тепер. Але що з тієї відрази вилилося на письмі, залишиться таємницею рукопису, який разом зі стількома іншими – можливо, найціннішими творами совєцького письменства – спочиває в архівах МҐБ.

Найбільше він розказував про Сталіна, однак саме ці несподівані відкриття про нього, які найбільш мене цікавили, раптом викликали в мене стан вичерпаності, що межував із зомлінням, а безперервний шум у вухах заглушував у ті хвилини голос мого співрозмовника; здавалося, ніби я щораз далі відпливаю від цього голосу своїм внутрішнім морем, а здатність моєї пам’яті до фіксування слів і фактів стала настільки слабкою, що згодом її ледь не всю покрили велетенські діри.

Я докладав неймовірних зусиль, напружував увагу, весь час пам’ятаючи про винятковість даного мені шансу збагнути явища, для яких я в той час не знаходив жодного витлумачення. Пригадую, він багато говорив про Єнукідзе, з яким був близько знайомий. Це була, як він стверджував, єдина людина, чию погорду мстивий Сталін терпів надзвичайно довго. Але дочка Єнукідзе була комуністичною святенницею Культу Вождя. (NB! Я не раз переконувався, що всім тим «пасіонаріям» зовсім не перешкоджала гидка зовнішність їхнього ідола, його велика голова, малий зріст, подзьобане віспою лице, щітка рудого волосся, низьке чоло й холодні «білі» очі; навпаки, ця нікчемна зовнішність, схоже, лише підкреслювала його могутність). Отож дочка врешті прибігла до Сталіна, щоб поскаржитися на батька, вірогідно, за його довірчу тираду супроти тирана, уїдливішу, ніж звичайно.

«Той Смердяков», «той геній з глухого повіту» (уездный гений) влаштував собі домашній цирк, оточивши себе найвульґарнішіми ставлениками. Це аж ніяк не двір, не камарилья – це злочинницька ватага зі своїм паханом. Їхні застілля під горілку були страшно банальні (пошлые), блазенсько-катівські. По якійсь сварці (з дружиною Алілуєвою? Чи з дочкою? – уже не пригадую) Сталін покликав посіпаку й наказав «шлепнуть ее», тобто – застрілити. Коли той вернувся відзвітувати, Сталін упав у розпач і передав виконавця в руки іншого посіпаки. «Султан із Шахерезади, царьок міфологічний, – приказував Стєклов. – Певно, уявив собі, що кат сховає її в яскині».

(Цю історію, в інших варіантах, я не раз потім чув і в СССР, і Польщі. З потоку одкровень Стєклова про Сталіна в мене склалося враження, що він черпає не лише зі свого власного досвіду, а й часто переказує чутки, що кружляють у високих і нижчих сферах).

Він називав багато знаменитих прізвищ героїв Революції. Жодному, наскільки я пам’ятаю, не шкодував їдких інвектив, навіть епітетів на зразок «негідник», «каналья», «падло», «подонок». «Це падло Троцький», «цей подонок Ворошилов», «ця каналья Орджопікідзе». Треба сказати, з моїх власних спостережень, раніших і пізніших, я знав про навдивовижу швидкий процес сходження на пси «старих більшовиків» і загалом комуністів, свого часу таких героїчних бунтарів. Наприклад, стукачем у моїй останній камері на Луб’янці був старий більшовик, замміністра електрифікації РСФСР. Чому? Заради чого? Задля чаю й папіросів, якими частував його слідчий? З собачої улесливості? За покликом серця, розтлінного Сталіним? За діалектикою перетворення мужнього революціонера в катівського прихвосня?

Я спитав Стєклова, про те саме, про що питав усіх і завжди: чим пояснити таку всебічну, повну й мерзенну дегенерацію Революції? - Allmacht des Staates! Я не раз уже чув подібну відповідь, мало не всі совєтські інтелектуали наверталися після ув’язнення в такий чи такий різновид анархізму. Я відповів йому, як перед тим іншим, що це нічого не пояснює, що багато разів і в багатьох країнах повторювалася всевладність держави: за Філіпа II, за Людовіка XIV, за Наполеона, за Миколи І, не кажучи вже про старожитні та азіатські імперії. А проте куди їм усім до імперії Сталіна.

Мене завжди вражала нездатність совєтських громадян збагнути, як це вони, «вийшовши з засад абсолютної свободи, дійшли до абсолютного поневолення» (слова Шигальова в «Бісах»), Навіть пророк Достоєвський формулює лише вихідний і кінцевий пункти, а про шлях мовчить. А таки саме шлях є тут істотним, він є зі світу таємниць. З-поміж усіх підсовєтських людей, як я вже згадував, моє товариство з алма-атинської тюрми 1943 року – еліта великого бандитизму – видається мені найпроникливішим, найменш ошуканим чи спантеличеним.

Відтак запитав Стєклова про московські процеси. Як усіх, мене віддавна непокоїла загадка самозвинувачень. Я не знав ще, ясна річ, роману Кестлера, але якби ми, ті, хто був на Луб’янці, його знали, то підняли б на кпини. Проте ми надто добре знали спосіб, яким добиваються зізнань. Будь-яких. Я зблизька бачив чотирьох тортурованих: двох молодих українських націоналістів з львівського Замарстинова – втім, вони справді не могли заперечувати, що забили чималу кількість енкаведистів і солдатів, зокрема при арештуванні. Але був на Луб’янці також доблесний Тайц, який в останні передгітлерівські роки керував Центром торгівлі в Центральній Європі (включно з його тонко розгалуженою підривною мережею); в 1933 його відкликали – нібито до Інституту Маркса-Енґельса. Повертався (точніше – його приносили) від самого Берії, вироблений «на котлету», з дрібно посіченими сідницями, стегнами й ногами. Вже двічі він підписував зізнання,