Читати книгу - "Заради майбутнього"

не міг терпіти безладу й безправ’я в «Беркуті». Бізон мав вигляд гопника і розмовляв як гопник, кожну фразу закінчуючи «на»: «що робиш, на?», «пішли на пост, на», «грьобані сепари, на», — зате був єдиним бійцем третьої роти другого батальйону дев’яносто третьої ОАМБр, який за весь час АТО не попросив відпустки. Ліворуч від колишнього «беркутівця», спиною до молодшого лейтенанта, який тримав на прицілі дівчину біля входу до бліндажа, схилився над мискою ще один рядовий — чорнявий, постійно напідпитку та постійно всім незадоволений Женя Шульга з Харкова, позивний — Кацап. Далі під укриттям пліч-о-пліч розташувалися сержант Ілля Камазов, позивний — Камаз, чия нижня щелепа, навіть коли мовчав, на цілий палець випиналася поперед верхньої, і худорлявий ротний санінструктор Валера Мозговий, позивний — Тюбик. Пухлий був наймолодшим серед усіх; формально виконував функції командира, але на передовій його мало хто слухався. На лінії розмежування, під постійним вогнем «Градів» та артилерії бойовиків, субординація не діяла.

Першим підхопився Бізон.

— Агов, Пухлий, ти чьо, на?

Після того як Мітя Нагорняк великим пальцем правої руки переставив перемикач режиму вогню на своєму АКМ із запобіжника на вогонь одиночними, скочили на рівні й інші.

— Пухлий, бляха, опусти зброю! — перекинувши миску, верескнув Тюбик.

— Тихо, тихо, тихо! — Кацап акуратно вклинився між дівчиною й командиром і спробував відвести ствол автомата вбік, водночас стежачи за тим, щоб ненароком не опинитися на лінії вогню.

— Геть звідси… — Слова хрипко виривалися з перекривленого рота Пухлого. Дівчина не ворухнулася. — Я сказав: ГЕТЬ!

— Йобти, здурів точно! — запанікував Тюбик. — Ви бачили? Зняв із запобіжника!

Камаз став за спиною Пухлого й повільно, розуміючи, що необережний чи надміру сильний натиск може примусити Мітю смикнути гачок, провів праву руку над плечем молодшого лейтенанта та передпліччям підпер йому горло.

— Легше, брате, легше. Побережи набої для росіян.

Камаз ступив півкроку назад, тягнучи Пухлого за собою й водночас повертаючи його так, щоб відвести ствол автомата подалі від Кацапа та дівчини. Тим часом Женя Кацап, наче боксерський рефері, випростаною рукою відштовхував дівчину.

— Все добре, все нормально, ніхто не стріляє, ніхто ні в кого не стріляє.

Вона не зрушила з місця, тоді Кацап присів і нахилився, щоб зазирнути в її обличчя, точніше щоб дівчина зрозуміла, що звертаються саме до неї, і тихо промовив:

— Краще йди.

Лише після цього візитерка, яка так розлютила молодшого лейтенанта Нагорняка, розвернулась і, згорбившись, пішла назад тією самою дорогою, якою прийшла.

Бізон, Камаз і Кацап сіли й продовжили обідати. Тюбик подивився на перекинуту тарілку, сердито сплюнув і почовгав курити. Пухлий відійшов од бліндажа та присів на повалене дерево, звідки добре проглядався блокпост, але де ніхто не міг роздивитися його обличчя. Щоками молодшого лейтенанта текли сльози.

Мітя не хотів воювати. Що вже геть погано — Мітя воювати не вмів. Разом із трьома найкращими товаришами — Назаром, Едом та Олегом — він добровільно пішов на службу в ЗСУ відразу після випускних екзаменів в університеті. За рік до того всі четверо закінчили військову кафедру, тож хлопців без додаткової підготовки кинули в зону АТО: спочатку — під Дебальцеве, потім — до Волновахи, а після підписання «миру» в Мінську другий батальйон дев’яносто третьої бригади розтягнули вздовж Кальміусу. Щоправда, одного — найпершого — тижня, проведеного в лавах збройних сил, вистачило, щоб Мітя Нагорняк збагнув, що поквапився з рішенням податися до армії. Реальність виявилася трохи не такою, як його улюблена «Call of Duty». Водночас і простішою, і набагато страшнішою. Втім, відступати хлопець не збирався. Він примусив себе «забути», як наклав у штани під час першого в житті обстрілу; вдавав, наче його анітрохи не бентежить той факт, що відтоді він не може відірвати голову від землі, коли чує шурхіт, з яким наближаються реактивні снаряди чи міни, і поготів не здатен командувати в такому стані взводом; він нікому не розповідав, що йому щоночі сняться широко розплющені очі рядового Богаченка, блакитноокого хлопчини з Херсона, якого власноруч викопував із траншеї після обстрілу. Це вже згодом Мітя Нагорняк дізнався, що солдат, який гине в окопі від прямого влучання мінометного снаряда, просто не встигає заплющити очі, а тоді, вперше, він не стримався та закричав, побачивши, як Льоха Богаченко витріщається на нього із землі. Відтоді Льоха сниться йому кожної довбаної ночі.

Та попри все Пухлий тримався. Тримався значно довше за інших.

Молодший лейтенант Нагорняк уперше по- справжньому зірвався 7 вересня 2014-го, на другий день після того, як другий батальйон дев’яносто третьої ОАМБр перекинули на південь Донецької області для підсилення блокпостів уздовж Кальміусу та захисту автомобільної дороги, що сполучала Маріуполь і Донецьк. Олег, Назар, Ед і Мітя стояли біля траси та обговорювали, хто за які блокпости відповідає, коли з боку Кременівки до них підійшла неохайно вдягнута огрядна жінка років сорока. Чемно привіталася російською, розпитала, як їм ведеться, побажала здоров’я та просила триматися. А потім запропонувала поїсти й додала, що носитиме обіди постійно, коли їм сподобається. Назар розгорнув простягнутий пакунок. Усередині була чимала каструлька з вареною картоплею та ще теплою запеченою качкою, яка чомусь пахла мигдалем. Охлялі на казенних харчах Ед, Назар та Олег накинулися на птицю. Жінка довго дивилась, як вони їдять, а потім пішла, сказавши, що каструлю забере завтра, коли принесе новий обід. Мітя був єдиним, хто не торкнувся до м’яса: качка була нафарширована чорносливом, а він з дитинства ненавидів чорнослив.

Напхавшись, хлопці відчули дивну слабкість і легкий головний біль. Горло в Назара заніміло ще до того, як він закінчив їсти, але по-справжньому вони перелякалися, коли Олега затрусило в судомах, а Назар і Ед почали задихатися. Поки Мітя викликав ротного лікаря, в судомах корчилися всі троє.

Хлопців у вкрай важкому стані — напади ядухи, аритмія, частковий параліч — доправили до шпиталю в Маріуполі, де лікарі відразу поставили діагноз: отруєння ціанідами. Пізніше було встановлено, що трьох молодих офіцерів отруїли ціаністим воднем або, якщо простіше, синильною кислотою. Мітя відбувся переляком, Ед оклигав через місяць, а Назар так і не відновився до кінця. Лікарі не змогли зняти в нього так звані залишкові симптоми: постійні лицьові судоми, періодичну серцеву аритмію та проблеми з мовленням. Після шпиталю Назар розмовляв, як людина, що мала важкий інсульт.

Олега лікарі врятувати не змогли.

Після похорону Мітя Нагорняк уже без друзів повернувся на передову. А ще він почав підводити голову над бруствером і стежити,