Читати книгу - "ВІртуозна Гра, Оскар Бласт"

Розділ 17.10. Вихід

- Дякую, Платоне, - промовила Ембері. – Отже, займемося крафтом. 

Дівчина скочила на ноги й оцінювально поглянула на купу каміння. 

- Це залишимо на потім, для початку маємо зробити основне завдання: створити зілля. У тебе теж крафтіння спеціального засобу? Згадаймо п'ятий клас! Тоді я любила всі ці штучки! - згадала вона.

Платон піднявся з каміння, активував свій рецепт-сувій, де піктограми підказували, як крафтити «Зілля дихання під водою». Ембері й собі відкрила свою картинку, в неї теж було зілля, але інше – «Зілля регенерації». 

Дуже скоро Платон та Ембері створили свої магічні зілля, бо багато знали про крафт саме такого типу ігрових засобів, які допомагали проходити рівні в іграх. Спеціальні підставки для варіння зілля, такі собі магічні плитки, друзі знайшли у замкнутому будиночку цілителя тут же, на площі. А необхідні частини для зілля були в трофейних предметах. Це було логічно - якщо є завдання, то обов'язково десь є інструменти й інгредієнти, які допомагають це завдання виконувати.

Зварене зілля перекочувало до торби із трофейними речами, а Платон та Ембері почали думати над тим, що потрібно скрафтити з того білого каміння, яке так і лежало нагромадженою горою посеред площі.  

- Знаєш, я думала, що коли ми виконаємо завдання із зіллям, то нас викине з гри, бо ж основне завдання зроблено, - промовила Ембері, розглядаючи біле каміння. 

- А я одразу ж зрозумів, що основне завдання не зілля, а саме оце! – Платон підфутболив невеликий камінчик і він, пострибавши, упав біля таких самих камінців. – Ми повинні щось збудувати, що допомогло б вийти звідси. Я думаю, це повинні бути двері, портал, бо іншого виходу з цього рівня я не бачу. Але саме тут і приховано підступ: нас двоє, а портал - один. І лише хтось один вийде з гри, вигравши її. Інший же програє і вилетить із «Віртуозної Гри». 

- Тоді вийдеш ти, - рішуче промовила Ембері. – А я залишуся. Все одно я не знаю, де моє тіло. А блукати знову неприкаяно по вірту я не хочу. Може, я тут лишуся й надалі в цій пісочниці, і ти знатимеш, де мене шукати.  

- Я дуже сумніваюся, що ти тут залишишся, - похитав головою хлопець. - Після опівночі всі рівні гри закриваються. Думаю, тебе знову викине з гри, як учасницю, що не пройшла рівень. Але якщо ти вийдеш першою, то перейдеш одразу ж на п’ятий рівень. Адже в тебе теж була додаткова кнопка? 

- Так, про перестрибування на три рівні вперед, - кивнула дівчина, - я ще здивувалася, що цього разу в грі якісь нові правила. Але ми тоді розійдемося Платоне! І невідомо, чи зустрінемося. 

- Я просто шукатиму тебе в реалі, - знизав Платон плечима. – А як вийти нам обом переможцями з цього рівня, то є в мене одна задумка. Не буду розповідати. Якщо все вийде, то виграємо і ти, і я. Давай просто побудуємо цей паскудний портал! Мене ця гра вже дістала! 

І вони почали будувати, використовуючи шаблони, які пам’ятали ще з дитинства, коли будували в пісочницях якісь будівлі, створювали ліси й поля, формували міста й навіть змінювали небо. Дітьми вони придумали спеціальні формули, заримовані у віршики. От і зараз Платон стиха шепотів собі під ніс давно забуті слова, котрі спливли в пам’яті. 

«Раз, два, три і раз, два, три - три коробки догори!», - тут вони будували блок, який складався з великої частини три на три блоки. «Блок на блок і блок на блок – додаємо оверлок!», - складаючи блоки один на один, вони з Ембері зводили дві колони, між якими в майбутньому мав засяяти чарівний одвірок-прохід порталу. «Блок-система вже готова – можна починати знову!», - іноді, коли будь-яка споруда, яку вони будували в пісочницях, друзям не подобалась, вони могли її зруйнувати і створити нову. Періодично так бавилися, бо Ембері була перфекціоністкою і їй часто щось не подобалося. Платон згадав Фокса, котрий завжди з Ембері сперечався й не хотів переробляти вже створену ними частину ігрового світу. Спохмурнів, тихо гніваючись на того, хто обміняв їхню давню дружбу на якісь рейтинги та досягнення в віртуальних іграх... 

Незабаром перед Ембері та Платоном висилася білосніжна арка, в проймі якої поступово почало з’являтися блакитне сяйво – це значило, що вони все зробили правильно, портал активувався, можна було залишати гру. 

- Іди, - промовила Ембері, дивлячись на Платона. – Я лишуся тут, а якщо викине з гри, то, можливо, зможемо зустрітися ще в старих аркадах чи ерпегешках. Я туди періодично буду заходити. Наприклад, у гейм «Кристал». 

Хлопець стрепенувся, зовсім забув спитати. 

- Я недавно був у «Кристалі». Ембі, ти там нічого не лишала в нашому сховку? 

Платон коротко розповів дівчині про свій невдалий бій і втрату того, що забрав дивний маг з райдужною вісімкою. Слухаючи хлопця, дівчина мовчала, а потім пояснила: 

- Так, там було дещо моє. Але я не можу тобі розповісти, що саме, бо давала підписку про нерозголошення. Розумієш, у мене з'являлися думки про те, що вся ця халепа зі мною може бути пов’язана з роботою і тим проєктом, у якому я працювала. Але тут, у вірті, не можу взагалі згадувати про це – одразу ж стоять блоки на мовлення. Тому... 

Платон кивнув. Щось таке він і підозрював. Що ж, треба вибиратися з вірту і починати пошуки тіла Ембері. Деякі шляхи у пошуках він уже собі намітив. 

- Ні, ми підемо разом! – промовив Платон. – Можливо, нас зарахує обох як переможців цього рівня.