Читати книгу - "Східний синдром"

Макса ж гризла провина — і перед Васею, і перед Танею передусім, але гордість заважала визнати себе винним. Пізнавши, що таке втрата, він досі не навчився йти на поступки, аби зберегти у своєму житті людей, які були важливими для нього.

«Турок» і «Адвокат» похмуро стежили один за одним із різних кутків бліндажа, наче бійцівські пси, яких розтягнули після двобою.

Таня ще взимку переїхала в інший сектор. Там у неї не було знайомих і вона мала змогу просто машинально виконувати свою роботу. Вона й чути не хотіла ні про «Адвоката», ні про «Турка». Більше не прагнула ані кохання, ані стосунків. Маску суворої медички вона не знімала навіть наодинці із собою. Дедалі частіше вона замислювалася про повернення до Києва — рік на війні вдарив по серцю. Спершу воно лише щеміло, ніби якась невидима рука сукала з нього тонку нитку. Пізніше стало нагадувати про своє існування різким, наче удар ножа, болем, від якого Таня не могла ні вдихнути, ні видихнути. Вижити під обстрілами й померти від серцевого нападу було б вершиною глупоти, вирішила «Скеля».

«Ось настане літо, піду на ротацію», — заспокоювала вона себе, хапаючись за ліву грудь і намагаючись не ворушитися. Неглибоко й тихо вдихала, прямо в кишені виколупувала з блістера дві таблетки валідолу й уповільненим рухом закидала їх до рота.

Майбутнє повернення до Києва лякало. Хоча й поверненням це було назвати складно, адже повертаються тільки туди, де чекають. Радше вимушена евакуація. Таню не чекав ніхто, крім матеріальних труднощів та проблем зі здоров’ям. Набагато легше й простіше було ховатися від життя тут, в АТО. Але сукалася із серця ниточка болю. Цокав Танин біо­логічний годинник, відмірюючи час, який у неї ще залишився, щоб стати матір’ю. Вона відчувала, що далі тягнути нікуди. Вона була вагітна мрією народити дитину, і мрія ця росла в ній уже дев’ять місяців.

  ***

П’ятнадцять років по тому, як Вася вперше побачив Харків, його ноги у стоптаних берцях знову ступили на плитку харківського вокзалу. Він щойно зійшов із поїзда, який чмихав, відсапуючись, за його спиною, і на повні груди вдихав гаряче застояне повітря свободи. Люди йшли і йшли повз нього, косячись на Васин «мультик», на рюкзак, що притулився біля його ніг, а він усе стояв і не міг повірити, що його війна нарешті скінчилася. Він повернувся. Живим. Не буде більше «двохсотих» і «трьохсотих», обстрілів та «секретів», лютого холоду й виснажливої спеки. Досить. Свій борг перед Батьківщиною він віддав сповна. Тепер черга інших. А він просто житиме, відшкодовуючи цей втрачений рік.

Вася підхопив свій величезний рюкзак і пірнув у підземний перехід. Там йому стрілися двоє таких, як він, засмаглих, обпалених сонцем і війною. На радощах кивнув їм, потисли руки. Двоє їхали туди.

Уже на Привокзальній площі нарешті дістав сигарету. Обмацав кишені в пошуках запальнички, але та, видно, залишилася на столику в плацкарті.

— Браток, є підкурити? — звернувся Вася до невисокого худо­го чоловіка у футболці кольору хакі, сприйнявши того за свого.

— Вот тєбє, а нє подкуріть, фашист! — плюнув той російською в Супрунчика й показав «фак». — Убійца!

Вася стиснув кулаки і зробив рух у бік чоловіка. Такої зустрічі він аж ніяк не чекав. Проте чоловік, оцінивши Васині габарити й усвідомивши можливі наслідки своїх слів, швидким кроком ішов — майже біг — у напрямку метро. Наздоганяти його Супрунчик не став.

— Ласкаво просимо, називається, бляха! — лише похмуро матюкнувся і попрямував до кіоска з куривом.

Зараз йому не потрібні були бійки та проблеми. У рюкзаку, під купою одягу, замотаний у теплу фліску, чекав свого часу трофейний автомат на запобіжнику, а поряд із ним причаїлися кілька гранат. І найбільшим Васиним бажанням на цю мить було довезти все це добро додому й надійно сховати від сторонніх очей. Про всяк випадок.

Викуривши одна за одною три сигарети й трохи заспокоївши нерви, які від слів незнайомого сєпара увійшли в «повну бойову», Вася спустився в метро. Тут усе було як і раніше. Хвилями натовп за натовпом накочувались люди, щільно пакувались у задушливі вагони. Притиснутий до дверей із рюкзаком за плечима, Вася відчував, як принаймні третина вагона свердлить його очима. Обмацує його вилинялий «мультик» із шевроном, здирає з вилиць засмаглу шкіру й тактичну бороду, копирсається у рюкзаку. Однак неприємні відчуття пропадали, варто лише було подивитися в очі у відповідь. Чоловіки й жінки швидко відводили погляди, і тільки діти у своїй безпосередності продовжували розглядати грізного дядю. Вася склепив повіки. Його нервували всі ці люди. За рік на війні він геть відвик від них. Від того, що їх так багато. Що вони всюди. Йому хотілося штурхонути їх у спини, крикнути: «Відійдіть!» — але натомість він просто міцніше стискав поручень і дихав глибше.

«Станція “Радянська”. Перехід на станцію “Історичний музей”»… — повернув його до реальності голос диктора.

Посунув на перехід разом із безликим натовпом, який знову заніс його у вагон. Вийшов на «Університеті». Ішов до будинку за Держпромом просто через площу Свободи, насолоджуючись запахами розпеченої бруківки та спрацьованого бензину.

На місці колишнього пам’ятника Леніну зяяла пустка. Вася на кілька хвилин завис, переварюючи це. Він, звичайно, знав, що ідола звалили, але сам площі без нього не бачив — за рік він жодного разу не приїхав сюди у відпустку, адже стосунки з дружиною були на грані розриву. Натомість Вася двічі їздив у Рівне до батьків. Тісна присутність Джамілі в його житті не надихала робити якісь спроби примирення з Анею.

Щоправда, навесні Аня разом із Ліною приїжджала до нього в дніпропетровський госпіталь, куди Вася втрапив після контузії. Але то скоріше був візит увічливості, бо вона не знала, з якими травмами він там опинився, і поспішала повезти доньку попрощатися з батьком. Ліна стрибала навколо нього, як грайливе щеня, раз по раз всідаючись татові на коліна. Аня ж була підкреслено холодна й чужа, хоча й сказала наприкінці, що чекатиме його повернення — щоб вирішити «деякі формальні питання». Вона натякала на розлучення, Вася це зрозумів, але ніяк не показував. Навчений на гарячому, тепер він ладен був дмухати й на холодне, та не хотів рубати з плеча ту майже невидиму нитку, що ще зв’язувала його з родиною.

Зараз Вася повертався до дружини й доньки, і не лише тому, що більше нікуди було йти в Харкові. Він сподівався вкотре розпочати все з чистого аркуша й почати писати власне життя одразу в «чистовик», без жодних чернеток. Усе ж таки вони — одна сім’я, іншої в нього немає. Джаміля з її пристрастю і сльозами залишилася в минулому — прекрасний спогад на тлі війни. Як і Таня.

Коли з-за дерев вигулькнув бетонно-сталевий силует Держ­прому, схожий на розслабленого хижого звіра, Вася вкотре замилувався. Він завжди відчував якийсь патетичний трепет перед ним.