Читати книгу - "Граф Монте-Крісто"

— Може, у нього і справді були якісь скарби, — сказав інспектор, піднімаючись східцями.

— Або він бачив їх уві сні, — підхопив комендант, — і вранці прокинувся божевільним.

— Правда ваша, — сказав інспектор зі простодушністю хабарника, — якби він справді був заможний, то не потрапив би до в’язниці!

На цьому все для панотця Фаріа і скінчилося. Він лишився у в’язниці, і після тих відвідин слава про його кумедне божевілля ще дужче зміцнилася.

Калігула або Нерон, великі шукачі скарбів, що мріяли про незбутне, прислухалися б до слів цього бідолашного чоловіка і подарували б йому повітря, якого він прохав, простір, який він так любив, і волю, за яку він пропонував таку високу заплату. Та володарі нашої пори, обмежені границями ймовірного, згубили волю до дерзань, вони бояться вуха, що вислуховує їхні накази, ока, що стежить за їхніми діями; вони вже не почувають вищості своєї божистої природи, вони короновані люди, та й квит. Колись вони вважали чи принаймні називали себе синами Юпітера і дечим скидалися на свого безсмертного батька; нелегко перевірити, що там коїться за хмарами; земні володарі зараз досяжні. Та оскільки деспотичний уряд завжди остерігається показувати при світлі білого дня наслідки в’язниці й тортур, оскільки дуже рідко трапляється, щоб жертва будь-якої інквізиції могла показати світові свої потрощені кістки і криваві рани, то й божевілля, ця виразка, що постала у в’язниці з душевних мук, завжди дбайливо ховається там, де вона зародилася, а якщо воно й виходить відтіля, то його ховають у якомусь похмурому шпиталі, де лікарі марно шукають людської подоби і людської думки і в тих понівечених останках, що їх передають їм тюремники.

Згубивши глузд у в’язниці, панотець Фаріа самісіньким своїм божевіллям прирік себе на довічне ув’язнення.

Що ж до Дантеса, то інспектор дотримався слова, що дав йому в камері. Повернувшись до комендантового кабінету, він попросив списки в’язнів. Нотатка про Дантеса була такого змісту:

Едмон Дантес

Запеклий бонапартист; брав діяльну участь у поверненні узурпатора з острова Ельба.

Дотримуватися суворої таємниці, тримати під неослабним наглядом.

Замітка була написана не тим почерком і не тим чорнилом, що решта списку; це свідчило, що її додали після запроторення Дантеса до в’язниці.

Звинувачення було таке категоричне, що з ним не можна було сперечатися, тож інспектор дописав:

«Нічого не можна вдіяти».

Інспекторові одвідини оживили Дантеса. Відтоді, як його вкинули до в’язниці, він утратив лік дням, та інспектор сказав йому число і місяць, і Дантес не забув їх. Шматком вапна, що впав зі стелі, він написав на стіні: 30 липня 1816 року, і відтоді щодня робив позначку, щоб не згубити лік часу.

Минали дні, тижні, місяці. Дантес чекав; спершу він визначив собі двотижневий термін. Навіть якби інспектор виявив до його справи тільки половину тієї уваги, яку він, здається, виказав, то і в цьому випадку двох тижнів було б достатньо. Коли ті два тижні минули, Дантес сказав собі, що марно було б гадати, що інспектор візьметься до його справи раніше, ніж повернеться до Парижа, а повернеться він туди тільки після закінчення ревізії, а ревізія ця може тривати і місяць, і два. Тож він призначив новий термін — три місяці замість двох тижнів. Коли ті три місяці спливли, йому прийшли на поміч нові міркування, і він дав собі півроку терміну; а як минули й ті півроку, виявилося, що він чекає вже дев’ять з половиною місяців.

За ті місяці не сталося ніяких змін у його становищі; він не здобув жодної позитивної звістки: тюремник був, як і раніше, німий. Дантес перестав довіряти своїм почуттям і почав гадати, що взяв гру уяви за свідчення пам’яті і що янгол-утішник, який з’явився до його камери, злетів сюди на крилах марення.

За рік коменданта замінили; йому доручили форт Ам; він забрав із собою й декотрих підлеглих, зокрема, і Дантесового тюремника.

Приїхав новий комендант; йому здалося нудним запам’ятовувати в’язнів на імення; він звелів подавати собі тільки їхні номери. Той страшний готель складався з п’ятдесяти кімнат; в’язнів почали позначати номерами, і нещасний хлопець позбувся імені Едмон і прізвища Дантес — він став номером тридцять четвертим.

XV. Номер 34 і номер 27

Дантес пройшов крізь усі муки, яких зазнають в’язні, що їх забули у в’язниці.

Він почав із гордості, яку породжує надія й усвідомлення своєї невинності; потім він почав сумніватися у своїй невинності, що до певної міри підтверджувало комендантову теорію про божевілля; урешті він упав із висоти своєї гордоти, він почав благати — не Бога, а людей; Бог — останній притулок. Людина в горі мала б передовсім звертатися до Бога, та вона робить це лише тоді, як утратить усі інші надії.

Дантес прохав, щоб його перевели до іншої камери, нехай іще темнішої та більш вогкої. Хоч і гірше буде, та все-таки зміна ця бодай на декілька днів розважила б його. Він прохав, щоб йому дозволили гуляти, просив повітря, книг, знарядь. Йому нічого не дали, та він просив і далі. Він привчився балакати зі своїм тюремником, хоч новий був, якщо таке можливо, ще німіший від попереднього; та все ж таки було відрадою побалакати з людиною, навіть із німою. Дантес розмовляв, щоб почути свій голос; він пробував балакати на самоті, але тоді йому ставало страшно.

Часто у дні свободи його уява малювала йому страшні камери, де волоцюги, розбишаки та вбивці в мерзенних веселощах святкують страшну дружбу і справляють дикі оргії. Тепер він радий був би потрапити до одного з таких вертепів. Щоб побачити бодай чиєсь лице, крім безпристрасного, безмовного обличчя тюремника; він шкодував, що не став каторжником у ганебному однострої, із ланцюгом на ногах і тавром на плечі. Каторжники бодай живуть у товаристві таких, як самі, дихають повітрям, бачать небо, вони щасливі.

Він почав благати тюремника, щоб йому дали товариша, хоч ким би він там був, бодай того божевільного абата, що про нього він чув. Під зовнішньою суворістю тюремника, навіть найгрубішою, завжди криються рештки людяності. Дантесів наглядач, хоч і не давав знати того, часто в душі жалів бідолашного хлопчину, що так тяжко терпів своє ув’язнення; він передав комендантові прохання номера 34; та комендант, із обережністю, що гідна була політичного діяча, подумавши, що Дантес хоче збурити в’язнів або знайти собі товариша для втечі, відмовив.

Дантес вичерпав усі людські засоби. Тож він звернувся до Бога.

І всі благочестиві думи, якими живуть нещасливці, що їх покарала доля, оживили його душу; він згадав