Читати книгу - "Слово темряви, Наталія Савінова (SiN eVa) "

Як і сказала леді Лессін про запрошення та подарунок, який можна відкрити за межами імператорського замку, було повідомлено імператора Шаура та імператрицю Фірру. Ніхто не мав сумніву в тому, що король Пустоші патріот Темної імперії і не наважиться зробити нічого поганого світлій принцесі. Та щоб забезпечити таку забаганку темного, що був необізнаний у нововведеннях та оновленому життю Чорного замку, прийшлось залучити деякі резерви та приватну охорону самого лорда Смеркфєррі.
Вбравшись у сукню для кінної прогулянки, що майже не відрізнялась від повсякденних, за вийнятком шаровості спідниці та жакетного верху, Луна у супроводі Червоного сліпця пройшла замковими похмурими коридорами до внутрішнього двору. Там до них приєднались кілька вартових з Пустоші, одягнених у куртки-плащі з великими каптурами, за якими були сховані обличчя.  
– Ви неперевершені, ясносвітла Луна! – вигукнув король Пустоші, коли світла принцеса увійшла до стайні. 
– Темних літ, найтемніший! – вона присіла у реверансі.
– Ми підібрали вам найспокійнішу кобилу, тому вам немає про що турбуватись, ясносвітла Луна! – вихвалявся король Пустоші, усміхаючись яскравою посмішкою.
Світла принцеса зауважила, що чоловік був природженим наїзником, адже тримався в сідлі розкуто і відчував свого норовливого коня. Адже Темна імперія славилась своїми кіньми, що були не такими тендітними як коні Світлої імперії. Ці тварини були більшими за розмірами, атлетичними попри масивність тулуба та мали бугристі кінцівки. Їхні скуйовджені гриви були надскладними у догляді, тому потребували певних зусиль від доглядачів.
– Та все одно - це тварина, тому тримайте її під контролем. – коли останній супроводжуючий сів на свого коня, вони рушили з місця. 
Надворі все ще було затемно як для світанку, а по землі розповзався туман. Вони виїхали за браму і попрямували дорогою до місця, де вже було встановлено дивний пристрій у вигляді кількох механізмів, що нагадували зміїне кубло в яке потрапила вівця. Монарші особи були оточені вартою з усіх боків, а з замкових стін за ними спостерігали лучники та кілька імператорських магів.
– Отже ви, ясносвітла Луна, ще не зробили свій вибір?! – ствердно запитав король, тримаючи свого коня на рівні з конем світлої принцеси.
– У мене залишилося небагато часу, мосьпане, але він все ще залишився, тому я поки що не вирішила.
– Це дає нам шанс на перемогу. – відказав король. – Надія на вашу прихильність - це ковток свіжого повітря.
– Як звати мою кобилу? – запитала Луна, не бажаючи слухати ту саму пісню, яку їй доводилось вислуховувати при кожній зустрічі зі старшим кронпринцем.
– Тала.
– Ви завжди подорожуєте зі своїми кіньми, мосьпане?
– Я завжди піклуюсь про наших кобил. – загадково відповів король Пустоші, викликавши на обличчі Луни здивування. – Кожне втілення жінки повинно отримувати піклування та турботу належну їм. 
– Кожна істота на це заслуговує. – доповнила світла принцеса.
– Не кожна! – заперечив король. – Ви занадто юна, ясносвітла Луна, щоб це зрозуміти, але в майбутньому вам доведеться погодитись з правдою життя.
– Можливо, ваша правда, найтемніший. 
– А ось і цей винахід, який ми хочемо дарувати вам, ясносвітла Луна! – обличчя короля Пустоші засвітилось емоціями, і він наказав усім зупинитись. – Ходімо скоріше, поки туман ще застеляє землю. Адже саме туман дозволяє побачити те, що не можливо розгледіти під час ходи сонця.
Коні короля Пустоші та світлої принцеси зупинились поряд голова в голову. Вартові обїхали невелику галявину, що вела до широкої канави, яка була стратегічним оборонним засобом. За нею розливався струмок, який брав свій початок у лісових хащах чи за його межами. Лісові кордони стелилися нерівною стіною, а подекуди мали прогалини, які були оманою бо мали в собі приховані пастки.
– Все чисто. – звітував один з воїнів короля Пустоші і кивнув іншим. – Монстрів не чутно, загроз не має.
– Тоді починайте виставу! – наказав король Пустоші і лагідно посміхнувся до Луни. – Насолоджуйтесь побаченим.
–Дякую, ваша темнійшість. – відказала світла принцеса і звернула увагу на напруження Червоного сліпця, що пристав до неї з лівого боку і тримав повід свого коня натягнутим. – що вас турбує? – звернулась Луна до свого охоронця ледве чутно.
– Щось тут не те. – відповів Червоний сліпець. – Темрява поводить себе занепокоєнно як для ранку.
Луна збиралась підтримати свого охоронця, що бачив більше ніж людське око давало змогу побачити, та не встигла. Вистава розпочалась з трикратного пострілу та їдкого звуку заржавілої сурми. Спочатку зявилось полумя, що своїми язиками майже торкалось навислих хмар, за ним під безупинні удари гонгу вилились рожеві пінясті води, що торкаючись землі, перетворювались на пелюстки квітів. 
Світла принцеса затамувавши подих спостерігала за різними хімічними реакціями, які відбувались завдяки вченим чи магам. Вона була приємно здивована різнокольоровими фокусами, що мали яскраві фарби та продовжували безперервний рух. Пройшло якихось десять – пятнадцять хвилин, як люди які творили цю магію почали метушитись навколо дивного механізму.
– Що відбувається, найтемніший? – поцікавилась Луна, вбачаючи у цій метушні загострення проблеми.
– Нічого з того, про що вам, наша ясносвітла Луна, потрібно турбуватися. – в голосі короля Пустоші прозвучало напруження і витримане незадоволення від допущеної поламки. Він суворо подивився на одного зі своїх довірених і без слів наказав йому перевірити метушню.
– Ясносвітла, вам необхідно повернутись до Чорного замку. – сказав Червоний сліпець. – Темрява відчуває загрозу, яку ми досі не побачили.
– Та годі тобі, – втрутився король Пустоші, обїхавши світлу принцесу та просунувши свого коня поміж коней Луни та її охоронця. – можливо ти один з найкращих мисливців на монстрів і довірена людина маршала, та ми є королем Пустоші! Не смій принижувати нас на очах світлої!
– Сталося непорозуміння. – захищаючи Червоного сліпця від лютого невдоволення вельможі, світла принцеса звернулась до чоловіка, що усім своїм гордівливим виглядом показував силу та запал свого характеру. – Червоний сліпець не мав наміру образити вас, найтемніший. Він просто виконує свої обовязки перед імперією та маршалом, який наказав пильнувати мене, і при найменшій підозрі на загрозу повертати мене до неприступних стін Чорного замку.
– Ми не сумнівались в цьому, – продовжуючи дивитись на очну повязку чоловіка, відказав король Пустоші. – Та підозрювати нас в тому, що ми здатні стати загрозою для найбажанішої принцеси усіх земель, це занадто навіть для нас!
– Я вибачаюсь за це непорозуміння. – зітхнула Луна і здригнулась усім тілом від громоподібного рику чудовиська, що щойно зявилось з туману.
Ранковий туманний килим все ще продовжував вкривати собою землю, не дозволяючи роздивитись дороги за кілька метрів від себе. Але від початку вистави цей туман було посилено штучними випарами та різними магічними фокусами, що насичували собою простір довкола. Сам же пристрій, який продовжував видавати різні звуки та здригати землю під собою, почав вкриватися вихрем Темряви та пилу, коли почувся той жахаючий рик.
– До Чорного замку негайно! – викрикнув Червоний сліпець, розвертаючи свого коня, щоб перехопити світлу принцесу та супроводити її до воріт, з яких вже неслося підкріплення.
Імператорські маги та лучники, спеціально витренувані для таких випадків, почали створювати і викидати захисні сітки, що мали в собі отруту. Кінна та піша охорона кинулась вперед, першими зустрічаючи те, що породилось в тумані. Здавалось, що потвора, яка видавала грізне ричання, була викидом всплеску Хаотичної магії, що час від часу відкривала свої портали для монстрів з інших вимірів. 
Блискавки та різні спалахи яскравого Світла оповивали монстра, що в тумані виглядав більшим за грізлі. Його величезні лапи розмахували зі сторони в сторону, наражаючи кожного, хто спромігся наблизитись до нього, на смертельну небезпеку.
– Захищайте світлу принцесу! – заревів Червоний сліпець, схопившись руками за обличчя. 
– Щось не так з моїм охоронцем. – відказала Луна, зупиняючи свою кобилу.
– Вам не треба хвилюватись за челядь. – король Пустоші вихопив повід з рук світлої принцеси і пришпорив свого коня. – Вам треба думати за себе, а не за них.
– Ні, – заперечила Луна, схопившись руками за жорстку гриву Тали, – зупиніться! – вимагала вона. – Я повинна допомогти йому! З ним щось коїться! 
– А ми повинні переконатись в тому, що ви не втілите в життя цей збочений союз. – зло відказав король Пустоші, розвертаючи коней у напрямку протилежному Чорному замку.
– Що ви робите? – світла принцеса злякано спостерігала, як вони зійшли з дороги, що вела до воріт і взяли напрямок до перешийку між ровом та лісовими кордонами. – Ваше темнійшество, зупиніться! Ви прямуєте до забороненої території!
– Ми?! – посміхнувся король Пустоші, різко зупинивши свого коня, і натягнувши повод кобили, на якій сиділа світла принцеса. – Ви прямуєте до забороненої території, бо Тала була осліплена спалахами і оскаженіла.
– Навіщо ви так говорите, найтемніший? – продовжуючи вдивлятись в теплі очі вродливого чоловіка, Луна не могла повірити, що він був одурманений Відступниками. 
Охорона, що вийшла з Чорного замку на допомогу супроводжуючим, вже прибула до місця битви з монстром, який мав привелегії в тумані. Усі довкола були сконцентровані на чудовиську, яке зявилось нізвідки, і мало хто помітив, що світла принцеса і король Пустоші зійшли зі свого маршруту і зупинились біля перешийку. Червоний сліпець все ще був знерухомлений спалахами, тому не міг ні побачити, ні допомогти своїй пані.
– Поясніть себе! – сміливо відказала Луна, вимагаючи відповідей такої незрозумілої поведінки монаршої особи. – Чи ви увірували у слова Відступників?
– Ні, ясносвітла Луна. – задоволено посміхаючись відповів король Пустоші. – Все набагато простіше. – він переконався, що все ще ніхто не звернув на них увагу, і пояснив свої мотиви, вбачаючи, що його план буде успішним. – Ми ніколи не бачили Відступників, тому що наші землі знаходяться там, де немає звичного життя і укриття для них. Ми маємо своїх союзників, що не бажають коритися пихатому імператору та його бісовим синам. Ми є наступником по лінії крові і коли світла принцеса зникне, доведемо усій імперії, що нинішня влада не може більше опікатися імперією, вона не здатна захищати монарших осіб, тому не буде здатна захищати простолюд.
– Ваш план провальний з самого початку, – відчуваючи як прискорюється її серцебиття, Луна збиралась скористатися магією Світла, щоб мати змогу втікти від короля Пустоші та доповісти про все імператору Шауру. 
– Тала завжди була норовливою кобилою, тому злякавшись чудовиська, понеслась деінде. Ми намагались зупинити її, і нам майже це вдалося. Та тварина виявилась занадто зляканою. – пояснив король, задоволено посміхаючись. – Навіть сам маршал темної армії не наважиться шукати вас в лісових хащах. – на останньому слові чоловік відпустив повод кобили і направив ліву руку до її морди, випускаючи свою магію.
Луна не встигла протидіяти випаду короля Пустоші, адже Тала вже зірвалась з місця. Кобила мчала вперед, опустивши свою голову і не роздивляючись перед собою перешкод. Вона була некерованою, і якби не намагалась світла принцеса приструнити тварину, та вона не корилась їй. Втративши надію на вгамування Тали, Луна притиснулась до неї усім тілом і випустила своє Світло.
– Зупинись. – шепотіли губи світлої принцеси, кільцями білого мережива проникаючи у голову тварини, запаморочену магією короля Пустоші. – Зупинись! – благала вона, розуміючи, що вони вже просунулись занадто далеко від лісових кордонів. 
Лоно лісових хащів прийняло гостей теплими обіймами. Дерева, що проживали своє багатолітнє життя в тиші та спокої, наче позсувались зі своїх місць, пропускаючи оскаженілу тварину далі в ліс. Хижаки, що причаїлись у Темряві, спостерігали за незваними гостями і проводжали їх, знаходячись на відстані та не виявляючи себе. Якщо Відступники мали в цих темних лісах прихисток, то вже відчули присутність світлої та її Світла, яке не було захищено Темрявою Чорного замку. Залишалось відслідкувати напрямок і дочекатись найкращого моменту для нападу.
За якусь мить Луна відчула сильний поштовх. Щось хиже та могутнє врізалося в кобилу, відштовхуючи її в сторону до тисячолітнього дуба. Кобила вдарилась задом у деревину і встала дибки, скидаючи з себе тягар, звільнившись від якого, продовжила свій шлях у безодню Темряви. Як би не намагалась світла принцеса втриматись у сідлі, хапаючись руками за гриву кобили, та все ж не втрималась і впала на землю.
Вона вдарилась головою об велику гілку, що була частково вкрита мохом і втратила свідомість. 
В непритомному стані світла принцеса пробула якихось кілька хвилин, а коли змогла розплющити очі, навколо неї була лиш Темрява і вільні Тіні, які плинули до неї як до рідкісної цікавинки. Важко дихаючи, Луна відчула пекучий біль справа від пупочної впадини. При спробі поворухнутись біль посилювався, роздаваючи відлуння спазмів та жару по всьому тілі. Вона не відчувала нічого окрім болю. Розлитого, ріжучого, стогнучого болю, що був заважким та нестримним у своїх приливах.
Нудота вже підкотила до горла і віддавала присмак гіркоти на язиці. Потім вона відступала, та за мить зявлялась знов. Луна розуміла, що її Світло Життя згасало, повільно та впевнено покидаючи її тіло, підкоряючись Темряві та її володорюванню. Первісна, не маюча володаря над собою, Темрява була нещадною до Світла юної жриці Місячної долини, що не мала жодної живої чи не живої душі, яка б заступилась за неї.
Загорнута у крижані обійми, без змоги поворухнутись чи зробити повноцінний подих, Луна впала у стан марення. Її память була розсіяна, а можливо і стерта. Та попри біль вона згадувала серцебиття темного монстра, який заполонив її думки своїм цинічним голосом, та приємним запахом. Запястя лівої руки раз по раз займалося мерехтінням, а вени під ніжною шкірою наповнювались чорніючою кровю.
«Луна!» – чулось відлуння чоловічого голосу та нікого поряд не було.
«Луна! Де ти є?» – запитував голос, та світла принцеса не могла відповісти на його просте запитання, адже вона була там, де жодна людина не виживала. Вона була там, де не ступала нога жодного з темних. Вона була в самому серці первісної Темряви.
Коли голос чоловіка зник, зявились інші підозрілі звуки, що розтинали тишу. Тріск ламаючогося гілля, шоркіт сухого листя та поодинокий стогін вітру, заблукавшого у кронах дерев. Важке дихання кількох істот та задоволені вижджання ставали яснішими і ближчими до світлої принцеси, що вже втратила здатність бачити в суцільній темряві. Та при появі ватажка усіх монстрів, всі довкола затихли, причаїлися, та поступилися правом першості.
– Ш-ш-ш! – Шиплячий звук та їдке приправлене смородом дихання торкнулося правої щоки Луни, сколихнувши її волосся. – Ш-ш-ш!
– Світло. – ледве поворушивши губами, світла принцеса випустила останню накопичену краплину свого Світла, щоб мати змогу поглянути на істоту, що згасить її назавжди.
Маленькі дрібні спалахи розжеврілись на її долоні і легкими метеликами-пилинками знялися у напрямку неба. Цього Світла не було вдосталь для освітлення усього довкола. Але його було достатньо для того щоб побачити шкіряні ніздрі  чудовиська, які інтенсивно роздмухувались, принюхуючись до аромату крові та зраненої плоті. Його стало досить, щоб показати жриці Місячної долини відкриту пащу з гострими зубами, з якої тягучим слизом витікала слина.