Читати книгу - "В’язень Неба"

Двоє патрульних із Громадянської гвардії вартували біля виходу з перону. Фермін бачив, як вони ковзали поглядами по пасажирах і вибирали навмання, у кого перевірити документи. Він далі рухався прямо, йдучи просто до одного з них. Коли до гвардійця лишалося метрів десять, Фермін помітив, що той пильно на нього дивиться. У Мартіновому романі, з яким він не розлучався всі ці місяці, один із головних героїв стверджував, що найкращий спосіб обеззброїти представника влади – це звернутися до нього раніше, ніж він звернеться до тебе. Не чекаючи, поки гвардієць його викличе, Фермін сам приступив до нього й спокійним голосом промовив:

– Доброго вечора, начальнику. Чи не були б ви таким люб’язним підказати мені, як потрапити до готелю «Порвенір»? Наскільки я розумію, це десь на Палацовій площі, але я ледве знаю місто…

Гвардієць, дещо спантеличений, мовчки позирав на Ферміна. Підійшов його напарник, прикривши колегу з правого флангу.

– Про таке треба питатися на виході, – неприязним тоном відказав він.

Фермін увічливо схилив голову.

– Я так і зроблю. Вибачте, що потурбував вас.

Він намірився йти далі до вестибюлю вокзалу, однак перший патрульний притримав його за лікоть.

– Палацова площа ліворуч від виходу з вокзалу. Навпроти комендатури.

– Красно дякую. Доброї вам ночі.

Гвардієць відпустив Ферміна, і той не поспішаючи рушив далі, щосили стримуючи ходу, аж доки не опинився у вестибюлі, а потім і на вулиці.

Криваво-червоне небо вкривало чорну Барселону, зіткану з темних і гостроверхих силуетів. Повільно повз трамвай, кидаючи на бруківку мертвотне світло. Фермін почекав, поки він проїде, щоб перейти на протилежний бік вулиці. Переступаючи через блискучі рейки, він скинув поглядом на проспект Колумба, на гору Монтжуїк у далечині й на замок, що височів над містом. Потім опустив погляд і попрямував вулицею Комерсіо до ринку Борн. Вулиці були порожніми, і холодний вітер свистів у провулках. Іти було нікуди.

Фермін пригадав, як Мартін розповідав йому, що багато років тому жив недалеко звідси, у старому будинку, вмурованому у вузьку тінисту ущелину вулиці Флассадерс, поруч із шоколадною фабрикою Маурі. Фермін вирушив туди, але, прийшовши на місце, виявив, що будинок разом із сусіднім маєтком зрівняно із землею бомбардуваннями під час громадянської війни. Влада не потурбувалася прибрати руїни, а місцеві жителі, очевидно, щоб мати змогу пересуватися вулицею, що була вужчою за коридори в деяких панських будинках, обмежилися тим, що просто повідкидали сміття з проходу.

Він озирнувся довкола. У вікнах ледве жевріло тьмяне світло ламп і свічок. Фермін заглибився в руйновище, блукаючи поміж купами битої цегли, уламками ґарґулій та балками, сплетеними в чудернацькі вузли. Він знайшов собі прихисток під каменем, на якому ще дивом збереглося число сімнадцять – номер колишньої оселі Давида Мартіна. Постеливши пальто й старі газети, які він носив під одягом, Фермін скрутився калачиком, заплющив очі й спробував заснути.

Минуло півгодини, і йому став дошкуляти холод. Просякнутий вологою вітер гуляв руйновищем, зазираючи до кожної щілини й тріщинки. Фермін розплющив очі й підвівся, маючи на меті пошукати якогось захищенішого сховку, коли помітив постать людини, яка дивилася на нього з вулиці. Він завмер. Постать ступила кілька кроків у напрямку до нього.

– Хто тут?! – гукнув Фермін.

Людина наблизилася ще трохи, і її фігура окреслилася в розсіяному світлі далекого ліхтаря. Чоловік був високий на зріст, дебелий і одягнутий у чорне. Фермін помітив стоячий комірець. Священик. Фермін здійняв руки догори, показуючи, що не має на думці нічого лихого.

– Я вже йду, падре. Будь ласка, не викликайте поліції.

Священик зміряв його поглядом із голови до ніг. Очі мав суворі й був на вигляд такий, наче половину життя носив мішки в порту, а не чаші для причастя в церкві.

– Ви голодні?

Фермін, який зараз проковтнув би навіть цеглину, якби хто присмачив її кількома краплинами олії, похитав головою.

– Я щойно повечеряв у «Сьєте Пуертас» і добряче натопкав собі черево чорною паельєю[44], – промовив він.

На обличчі священика з’явилася подоба усмішки. Він обернувся й рушив уперед.

– Ходімо! – наказовим тоном гукнув він.

6

Отець Валерá мешкав наприкінці бульвару Борн, у мансарді будинку, вікна якої виходили просто на дашки ринку. Фермін завзято впорався з трьома порціями юшки, заїдаючи її черствим хлібом, і вихилив два келихи розведеного водою вина. Священик частував гостя, тим часом із цікавістю спостерігаючи за ним.

– А ви чому не їсте, падре?

– Зазвичай я не вечеряю. А ви призволяйтеся. Схоже, вам не доводилося їсти досхочу року так із тридцять шостого.

Гучно сьорбаючи суп із сухарями, Фермін розглядав їдальню. Коло нього в буфеті стояв сервіз із чашок і тарілок, іконки святих і щось схоже на скромний набір столового срібла.

– Навіть не думайте – я також читав «Знедолених», – попередив священик.

Засоромившись, Фермін заперечливо затрусив головою.

– Як вас звати?

– Фермін Ромеро де Торрес, до послуг вашої велебності.

– Вас розшукують, Ферміне?

– Як сказати. Це непросте запитання.

– Якщо не хочете розповідати, не треба, це не моя справа. Але в цьому одязі вам не можна з’являтися на вулиці. Ви опинитеся за ґратами швидше, ніж дійдете до Віа-Лаєтана. Нині затримують багато людей із тих, хто раніше переховувався. Мусите триматися насторожі.

– Щойно я визначу місце перебування деяких фінансових фондів, які зараз перебувають у замороженому стані, то відразу ж навідаюся до найвишуканішого кравця й уберуся як на весілля.

– Встаньте, будь ласка, на хвильку.

Фермін відклав ложку й підвівся. Священик прискіпливо його оглянув.

– Рамон був як два таких, як ви, але, гадаю, щось із того одягу, який він носив юнаком, вам підійде.

– Рамон?

– Мій брат. У травні тридцять восьмого його вбили на вулиці, внизу, коло самих дверей. Приходили за мною, а він став чинити опір. Брат був музикантом. Першою трубою в міському оркестрі.

– Щиро співчуваю, падре.

Отець Валера знизав плечима.

– Майже всі ми когось втратили на тій війні. І байдуже, хто на чиєму боці був.

– Я на нічиєму боці, – промовив Фермін. – Ба більше, прапори видаються мені різнокольоровими ганчірками, від яких тхне гнилизною, і досить мені побачити когось, хто закутався в ці шмати й сипле гімнами, лозунгами й промовами, як мене нападає бігунка. Я завжди вважав, що той, хто тягнеться до