Читати книгу - "Донька від Люцифера, Ірина Скрипник"

То виходить, що аж настільки чутливий в нього хвіст? Мене це заінтригувало. Я побігла за ним. Наздогнавши Міхаеля, провела рукою по хвосту вгору, а потім вниз, відчуваючи, як його тіло реагує на мої дотики.

——— Що ти робиш? — застиг він на місці.

——— Ти ж сам нещодавно казав, що перенервував… що потрібно тобі допомогти зняти стрес, — відповіла я, намагаючись задовольнити свою цікавість.

Зніяковівши, він закрив руки обличчя, а я ще інтенсивніше почала терти його хвоста, притиснувши самого Міхаеля до стіни і тягнутись до його губ. Для мене це був доволі цікавий досвід. Я бачила, як він отримував задоволення, хоча по суті нічого не робила. Мені навіть роздягатись не довелось. Його нова анатомія все зробила сама. В нього підкошувались ноги, частішало дихання, волосся ставало дибки. Він жадібно чіплявся губами за мене, а я все сильніше і інтенсивніше пестила хвоста, розуміючи, що його головний чоловічий орган вже тисне мені в живіт і намагається вирватися зі штанів на волю. Я направила туди свою другу руку і він вкусив себе за палець, щоб стримати стогін.

——— Ніколи б не подумала, що буду саме так задовольняти володаря пекла, — прошепотіла я йому на вухо.

У відповідь почула лише його часте дихання і тихе зітхання. Потім він припав до моїх губ, і я вже незабаром знову відчула його язика в своєму роті. Його поцілунок був настільки пристрасним, що перед очима все наче попливло. Моє тіло охопив приємний трепет, і я відчула, як слабкість розливається по всіх кінцівках. Та його очі раптом запалили червоним…

Він направив свої ікла до моєї шиї. Я відчула, як його дихання обпікало мою шкіру, але не поспішала розплющити очі. Він завмер. Хвіст зник. Крила також. Залишились тільки роги, але вони зменшились до такого розміру, що були ледь помітні. Сам же Міхаель опустив голову і відійшов від мене.

——— Мені краще піти.

——— Що сталося? — здивувалася я.

Він трохи помовчав, наче сам намагався все зрозуміти. Потім тихо сказав:

——— Я ледь тебе не вкусив, пробач.

Нічого не розуміючи, я інстинктивно доторкнулася до шиї, відчуваючи, як холод пробіг по шкірі. Але жодного сліду там не було. Тож я відчула полегшення.

——— Не знаю, — продовжив він говорити, — в мені наче прокинулось щось вампірське, пробач.

Я спробувала підійти, але він відійшов ще далі, наче намагався створити між нами невидиму стіну, яка захистить мене від нього самого. Його очі уникали мого погляду, а руки нервово опустилися вздовж тіла.

——— Краще не наближайся до мене. Я пришлю когось, щоб тобі не було так самотньо! 

——— Але ж ти нічого не зробив! — заперечила я. — Все гаразд, тобі не потрібно нікуди йти.

Я повільно почала наближатись до нього. Серце билося швидко, як барабан. Кожен крок здавався неймовірно важким.

——— Все гаразд, це було лише короткочасне бажання, — спробувала його обійняти. — Але ти зумів протистояти йому. Тож все гаразд.

——— А якщо це бажання ще раз зʼявиться колись?

——— Не зʼявиться! 

Я намагалася звучати впевнено, хоча всередині мене також були сумніви. Я не знала, чому я можу бути настільки впевненою в цьому, але хотіла, щоб він вірив у мої слова. Мені і самій хотілося в це вірити, адже до цього Міхаель жодного разу не проявляв агресіі до мене. Хоча я бачила, як він може сердитись. Бачила, яким суворим і іноді жорстоким він міг бути з іншими. Знала, на що він був здатен. Проте все це він робив не зі мною. Його і самого налякала думка, що він може якимось чином нашкодити мені. Я бачила це тоді по його очам. І, спостерігаючи за ним, подумала, що маю зʼясувати, яким чином бажання вкусити мене взагалі могло виникнути в нього. Може, він був занадто збудженим? Чи це через те, що я занадто активно стимулювала його хвіст? Чи, може, справа взагалі в тому, де він був до цього? 

Я спробувала посміхнутися, намагаючись заспокоїти його і себе:

——— Бо я більше не чіпатиму твого хвоста. Принаймні, до тих пір, доки ти сам мене про це не попросиш.

——— Яка ж ти в мене, — його голос затих, наче він не знав, як завершити цю фразу.

——— Дурна? — спробувала я вгадати закінчення.

——— Ні, дивовижна, — обійняв Міхаель мене у відповідь. — Мені з тобою дуже пощастило.

——— Тоді розповідай мені більше!

——— Угу, — покірно кивнув він.

Його обійми стали ще міцнішими, і я відчула, що він почав заспокоюватися. Дихання стало рівнішим. Тіло розслабилось. Між нами наче знову виник зв'язок на якомусь духовному рівні.