Читати книгу - "Ярослав, Ольга Вільна"

– Все гаразд? – якщо випадкового знайомця щось і насторожило, то він поки цього не виказував.

– Невдало потягнув плече. Тому справді буду вдячний за допомогу.

– З тебе місце для ночівлі, – зауважив Улас, проходячи повз.

– Звісно, – прикрив на мить очі. І, коли чоловік зробив ще кілька кроків від своєї автівки, швидко заліз на місце водія, одночасно закриваючи дверцята і намацуючи ключі.

– Гей? – Романа витріщилась на нього.

– Ми викрадаємо автомобіль, – кинув у відповідь. В голові шуміло, чи то від адреналіну, чи то від втоми. Потроху ставало байдуже. Та між тим, старенький Фіат завівся з-пів оберту.

«Хоч у чомусь все складається вдало».

– Ти це серйозно?

«Я не сидів за кермом відколи збив того клятого велосипедиста. І це було найбільше правопорушення у моєму житті», – Ярослав помітив Уласа. Той розгублено дивився на нього крізь лобове скло.

– Ти бачиш інші варіанти? – просипів у спробі перевести подих. Надто різкі рухи розбурхали рану, яка й без того починала боліти.

– Автостоп?

– У нас великі проблеми.

«І ми маємо їхати, а не сперечатись на порожньому місці!»

– Та ти ж заледве при тямі тримаєшся! – перш ніж Ярослав встиг щось удіяти, Романа вже відстебнула пасок безпеки і вискочила з салону. – Нам потрібна допомога. Тобі потрібна допомога! А це, – вона викинула руку в бік неабияк спантеличеного Уласа, – єдина людина, котра хоча б тебе знає!

Ярослав завмер. Він не міг кинути Роману. Він не міг втягнути в цю історію ще одну людину.

– Що у вас там трапилось, – першим оговтався Улас. Спокійно підійшов впритул до своєї машини, глянув на фігуру Ярослава за кермом, потім на Роману. Остання з відповіддю не забарилась, виголосивши усе, що тримала весь час від центру до цієї стоянки.

– Нас намагались вбити. Переслідують. І ми втратили всі свої речі і документи, – фактично відзвітувалась. Настільки коротко і стисло, що це майже нагадало доповіді Любозара, коли той особливо перебував не в настрої.

«Чи він лишився живим? Чи також загинув? – флегматична думка. Ярослав втрачав контроль над ситуацією. – А чи я взагалі щось контролював?»

– Хочеш долучитись до нашої компанії? – відірвався від керма, важко відкинувся на спинку сидіння, до біса не зручну і надто високу. – Або можеш дати нам поїхати, а зранку заявити про викрадення авто. Можеш навіть наголосити, що ми тобі погрожували і ледь не вбили. – Йому було начхати на репутацію княжича, на те, що йому на це скаже батько. Йому було зле, боляче і важко.

Улас мовчки, уважно розглядав його.

– Кепсько виглядаєте, Ваша Імператорська Величність, – раптом видав. – Посуньтесь з місця водія. По-перше, цей Сокіл мій. По-друге, дівчина права – тобі потрібна допомога.

– Ти мене чув?

– Тепер ще й бачу, – чоловік підійшов ближче і відчинив дверцята. – Це кров на тобі?

– Його підстрелили, – легко здала мала зрадниця. Княжич тільки стрельнув у неї очима. І відчинив дверцята, повністю капітулюючи. Помирати не хотілось. Але й продовжувати будь-які суперечки сил не лишилось.

– Я наклала якусь пов’язку. Нагодувала знеболюючими. Але здається вони вже не діють.

– Мабуть, що так. Гей, – Улас обережно торкнувся руки. – Сам вилізти зможеш? Позаду достатньо місця, щоб влягтися. І сестричка подушок туди натягала, вмощуйся як хочеш. Гаразд?

– Мені лишили вибір? – короткий перехід між дверцятами остаточно підкосив його. На очах виступили зрадницькі сльози. І вся витримка полетіла до біса.

– Заспокойся, – Улас різко захлопнув дверцята. І швидко зайняв місце водія. – Поранення серйозне? Їхати в лікарню?

– Ні! – різко видихнув княжич. – Нам треба якомога швидше залишити місто. Непомітно забратись звідси. Ніяких лікарень, швидких чи місцевих готелів, – перевів подих. – Напрямок на Київ.

*******************************

Поліцейська біла Toyota продовжувала одиноко блимати, розфарбовуючи густий туман з пилу, попелу та пари відтінками синього. Яскраві промені заледве пробивались крізь засмічене повітря, зрештою перетворюючись у бліді плями, що ритмічно миготіли на тлі розтрощеної будівлі.

Через пошкодження ліній електропередач і трансформаторної, район було повністю знеструмлено, і рятувальникам доводилось користуватись переносними ліхтарями та ручними прожекторами. Та світла все одно було надто мало. Внутрішні скверики, затоплені тінями від навколишніх будинків, захаращенні сміттєвими баками, автомобілями та усіляким садовим або господарським начинням, не надто сприяли роботі освітлювальної техніки. Та й дрібне сміття і попіл, що піднялись у повітря через вибух, досі осідали навкруги, ще більше погіршуючи видимість.

Рєзніков зітхнув, провів сумним поглядом чергового рятувальника в яскравому комбінезоні. Кремезні черевики останнього прошвендяли по сирій землі, остаточно втоптуючи у багнюку сліди та докази, яких і так було небагато.

«І навіть не звинуватиш нікого у перешкоджанні слідству, – скривився подумки. – Тіла ж патрульних навіть не з першого разу помітили».

На них взагалі випадково натрапили. Виносили двох ледь живих дівчат і один з парамедиків, поспішаючи, перечепився через тіло першого поліціанта. Другого знайшли вже пізніше, біля чергового автомобіля.

«Але як цікаво все виходить, – посміхнувся. – Двох патрульних вбили прямо за нашим готелем. Жодних свідків, жодних камер. І це тоді, коли тут крутились всі, кому не лінь».

Обидвом чоловікам скрутили шию. При чому на першому Денис не помітив якихось слідів пручання чи бійки. У другого при собі знайшовся наполовину розряджений табельний пістолет. Ані слідів куль, ані всіх гільз знайти не вдалось – поруч пропахав землю зламок бетонної плити і унеможливив цим будь-які слідчі дії.

«Хоча все ж маю маленький слідик, – Рєзнікову вдалось непомітно його сфотографувати, оглядаючи поліцейську автівку. Під самісінькими задніми дверцятами, на які поки ніхто не звертав уваги. – Надто малий для вбивці. Але чи достатній для свідка? – знайти людину по такому було не можливо. Але сам факт наявності вже давав якусь надію. – Звісно, якщо вважати, що причетні до вибуху і ті, хто вбив поліціантів, належать до одного угрупування».