Читати книгу - "Земля Не пухом. Історія одного геоманта, Сергій Бобрицький"

– Вчителю, агов?! – Намагався достукатися до Грегора Леон Д’Альбон, махаючи в того перед носом руками. – То як, кажете, ви його вбили?

– Магією, учне, магією. – Схаменувся геомант, немов виниряючи з-під темної води минулого. – Пробач, задумався. Не дуже, чи знаєш, приємні спогади, коли доводиться мати справу майже одночасно з Білою Мантією Іштар та  Королем Небесних Ракшасів.

– Та ви знущаєтеся з мене?! – Спалахнув у власному інвалідному візку Леон. – Як взагалі можна не тільки вижити після таких заклять, а ще й знищити їх творця?! Там же мало утворитися чергове Коло пекла після таких чар!

– Ну, тому дуже добре, мабуть, що ми билися в пустелі.

– Та все-таки, вчителю!

– Може, колись і розповім детальніше, Леоне. Але з того, що вам треба знати – Хісс не найбільш… Ефективний з моїх творінь, скажімо так. У тій бійці я використав Дерев’яний Конструкт Номер Два.

– Номер Два? Ви усіх, окрім Хісс, номерами обвішали?

– Та ні, лише трьох най… найефективніших у бою. – Знизав плечима геомант. – Хісс, доречі, теж має номер. Третій. І це його бісить…

– Бііііісить? – Зловісно, з невимовною втіхою протягнув Леон.

– Грегоре, трясця, ну нахіба?..

– Трееееетій…

– Стули свою кляту пельку! – Огризнувся дерев’яний змій.

– Тобто, ти в батька навіть не найдорожча дитина, егеж, Третій?! – З лагідним сарказмом хіба не проспівав Леон Д’Альбон. 

– Та мені достатньо мого статусу, щоб надерти твою графську дупцю, якщо пам’ятаєш. – Пирхнув змій. А потім миттєво наблизив своє обличчя, що знов виросло,  мало не заполонивши собою весь коридор крила Садиби, до обличчя Леона і продовжив:

– Як тільки очухаєтесь від нашого попереднього бою, віконте, буду чекати на повторний. І залюбки дозволю вам пожерти ще трішки земельки десь у полі.

– Це ми ще подивимося, хто буде жерти земельку. – Хоробро пропищав у вічі змію Вищий Магістр Блискавки.

– Годі гризтися, наче дурні підлітки. – Наче, спокійно й тихо сказав барон Грейткіллс, але бажання сперечатися якось зникло в обох. – Ніхто з вас не буде брати участь у двобоях. Навіть навчальних! Поки я не дозволю цього. Ще повбиваєте одне одного, а в мене на кожного з вас трохи більш оптимістичні плани. Доречі, вас, віконте, я просто зараз планую залишити у Магнетитовій кімнаті для відновлення ваших сил. Як раз подивимося, чи вірно я налаштував каміння під вашу ауру.  Мене цікавитиме час, за який ваш магічний потенціал тут повністю відновиться. Тож, ми з Хісс вас полишимо, а ви – відновлюйтеся, будь ласка.

Дерев’яне крісло, котре і так було кріслом хіба що ситуативно, мов на руках, на гілках, що почали блискавично швидко рости, перемістило віконта до центру блискучої камінням кімнати, де було розташовано кругле заглиблення розміром як раз під одного віконта, якщо б він захотів розкинутися зірочкою на підлозі одного теплого та затишного літнього вечора. А зі стелі, чітко над цим лігвищем, стирчали два сталактити у формі блискавок.

– Тож набирайтеся сил, віконте, і пам’ятайте: мені потрібен точний час від початку медитації до повного відновлення, дякую. А ми вас залишимо.

Чемно усміхнувшись ошалілому від перспектив віконту, Грегор покинув кімнату, двері якої самостійно зачинилися за хазяїном садиби. Грегор планував відвідати власний кабінет і почитати один прецікавий фоліант, який нещодавно потрапив йому до рук. Думки вже блукали десь сторінками давньої книжки, але в тиші по крилу садиби барон Грейткіллс встиг зробити лише з десяток кроків. Більш довгої мовчанки Хісс не виніс.

– Ставлю тридцять золотих, що він до ночі там прововтузиться. Що скажеш?

– Як мінімум – скажу, що ти фізіологічно не здатен мовчати, егеж, Хісс?.. – Пробурмотів з посмішкою Грегор, задумливо погладивши голову дракона, що висунулася з нагрудної кишені. – Це по-перше. А по-друге – звідки в тебе такі кошти? І тяга їх так зухвало тринькати? Ти знаєш, що на тридцять золотих половина мого колишнього села могла б рік доволі непогано існувати. Рік, Хісс! А ти пропонуєш спустити це на дурну суперечку?..

– Пробач, Грегоре, дійсно якось не подумав… – Схилив голову пригнічено змій.

– Отож-бо, не подумав. Та й нема мені честі так  підставляти дилетанта магічної теорії. – Цього разу Грегор все-таки відкрито посміхався. – В такій кімнаті, та з потенціалом віконта, поповнення резерву від нуля до повного стану відбудеться за дві години максимум, але точно не за п’ять годин, які лишилися до ночі.

– Хммм… Дякую, що не став забирати в мене мої грошики, Грегу.

– Завжди будь ласка.

Архімаг стояв вже перед дверима свого кабінету, готовий зайти, як від новітньої системи захисту будинку прийшло сповіщення про те, що біля воріт Смарагдової Садиби стояв гість – Гуго, новий староста Прилісної. Спостереження передало сильну занепокоєнність, що струменила від гостя, а також велику надію і трошки остраху.

– Хай мені гору на хребта вронять, та я почитаю ту кляту книжку сьогодні, чи ні… – Після короткого спалаху роздратування, геомант знов повернувся до свого кам’яного виразу обличчя. Лишень в очах лишилося трохи розчарування.

Він зайшов у кабінет, паралельно віддавши охороні розпорядження проводити до нього гостя. За ці шістдесят секунд Грегор як раз встиг усістися в своє зручне, робоче крісло і налити відвару з грейткіллської ромашки у те літрове цебро, що він звав чашкою.