Читати книгу - "Андрій Лаговський"

Kασσανδρα μου, καλλιστη των κορων!..[36]

Після обіду, серед гарячої надморської вогкої спеки, — а було настало вже Йвана Купала, — і Шмідти, й професор примушені бували в своїх світлицях трохи чи не зовсім пороздягатися та, побравши книжки в руки, трошки полежати напівголими по своїх тапчанах, щоб одпочити і не загинути з нестерпучої підтропічної спеки. І от тоді часом двері їхніх покоїв як стій одчинялися ніби з вітру; а коли Костянтин або Аполлон в адамових костюмах підводилися, щоб їх причинити, разом чулося, що хтось утікає, та й, одбігаючи, швидко тупотить ногами; чулося — лунав здушений регіт, і хлопцям оставалося хіба й самим зареготатися. Іноді так само розчинялися самі собою двері й до Володимирової світлиці, але це бувало рідше, бо він доки вдягався, щоб піти зачинити їх, невдоволений бурчав, і того прикрого бурчання не могли дівчата не чути і мусили розуміти, що це сердитий панич. Або іноді в запнуте, але одчинене вікно до Костянтина та Аполлона летів ніби ненароком м’яч, падав коло постелі котрогось — і знов чувся дівочий вереск, регіт, тікання. Молоді обидва Шмідти й собі розлягалися тоді сміхом; знов мусив або Аполлон, або Костянтин підводитися і, силкуючись, щоб грецькі панночки не бачили слов’янської наготи, викидав м’яча крізь вікно назад на подвір’я… Володимир навіть і в таких випадках, хоч вони його особисто й не торкалися, теж був трохи бурчав, але дівчат се вже більше смішило, ніж лякало… Ато, було раз, пустотниці прибігли до наймички Амалії і заявили, що паничам треба води вмитися, та швидше, швидше! Амалія з важким відром води побігла до їхнього покою. Вона раптом розлетілася до них саме тоді, як на Костянтинові та Аполлоні нічогісінько не було, і мусила прожогом податися назад; з переполоху вона й двері покинула розчинені навстіж, та ще й спотикнулася, та й перекинула відро. Вода великою потопою залляла весь покоїк паничів, заливаючи й їхні ботинки та шкарпетки, покладені на підлозі. Галас… Метушня… Швидке вдягання в одежу, щоб скочити та й зарятувати себе од потопи… Гомеричний регіт…

’Ασβεστον δαρ ενωρτο γελως θεοισιν![37]

Одного разу, повернувшись упоночі додому, Аполлон і Костянтин побачили, скоро засвітили сірник, що в них було нашествіє іноплеменників: бо тих персиків і абрикос, що Шмідти були лишили на столиках коло своїх постелей, не стало, а натомість покладені були цукерки; «еллинская прелесть», — заявив філолог Костянтин. Тая самая історія вчинилася й на другий вечір.

— А ми з вами, Володимире, мабуть, дуже старі для тих чорнявеньких грекинь! Підтопталися!.. — зажартував професор. — Нам з вами цукерків або іншої еллінської прелесті не підкладають!

— Бо в мене на столі не лежало жодної садовини навзамін їм, — весело сказав Володимир. — Та от я їм узавтра покладу справжню добру новинку: велике гроно винограду. Тутешній туапсинський виноград іще не достоявсь, але на базарі… я сьогодні бачив… є привезений з Батумі виноград анатолійський. Побачимо, який за те вони мені даруночок підкладуть…

Він так і вчинив: коло свого столика поклав виноград.

Увечері вони всі пішли на прохід і вернулися пізно вночі.

— У мене знов цукерки, — розсміявся Аполлон, — а персики вкрадено.

— Те саме й у мене, — оголосив Костянтин.

Володимир помацав на своєму столі в темряві і налапав щось велике, якусь паличку.

— Це, мабуть, шоколад, — голосно догадавсь він і засвітив свічку. — Я ж казав, що мені буде найкращий подарунок, бо дівчатка — народ вдячний… Але що це за знак?! — скрикнув він, обурений, розглядаючи малюнок, що був наліплений на тому папірчику, в який закручено було паличку шоколаду.

Лаговський взяв у Володимира шоколад і, подивившись на наліплений малюнок, крутнув губою: там намальовано було орангутанга, що комічно й сердито надягав на себе штани. Аполлон і Костянтин, подивившись і собі на оте саме, позаливалися реготом, бо не можна було сумніватися, що то мала бути карикатура на їх і буркотливого брата.

— Будьте ласкаві, мої дорогі братики, покиньте реготатися! — розлютований крикнув Володимир, і його сірі очі засвітилися якоюсь мишачою злістю. — Радійте на свої облизані мордочки, що в вас вони дуже гарні!..

Костянтин і Аполлон, замість одповідати, споважніли, мовчки вийшли з Володимирової хати й пішли до себе.

— Що за паскудство! Що за нахабність! — аж варивсь Володимир. — А от я взавтра тим поганим дівчиськам вуха пообриваю!! Морди їм наб’ю!!

— Втихомиртеся, Володимире, — вмовляв його Лаговський, якому трохи й шкода було Володимира, але оця похвалка прикро його вразила. — Ви — вчините ручну розправу над малими дівчатами?? Ви — битимете нерозумних дітей за їх жарт?! Та бог із вами!

— Ні! Я зроблю ще краще! Сам рук я не паскудитиму, а вдамся до їх матері та й розкажу, як вони розчиняють нам двері та підглядають голих кавалерів… Нехай знає мати — то, може, натовче їх, наче кошенят, мордами в землю!..

У своїй злості невродливий Володимир став зовсім бридким на вид.

— Ви того не зробите!! — прохав Лаговський.

— Зроблю!.. Та ще скажу їй от як: «Хоч із ваших дочок однаково мусять вийти проститутки, але то ще має бути за два роки… а поки що нехай не заглядають перед часом до голих парубків».

Лаговський із жахом подивився на розлютованого Володимира. Володимир під ту хвилину справді й сам вірив, що може взавтра сказати матері таке слово про її дівчат. Лаговському стало боляче й зле на душі.

— Ви мені дуже не подобаєтеся за те, що кажете зараз, — сухо й холодно сказав він до Володимира. — Я мав про вас досі інакшу думку… Ну, добраніч!..

— Он як! — заіронізував Володимир, держачи його за простягнуту для прощання руку. — Що ж мені робити! Чим хто багатий, тим і радий!.. Такий я вам не до вподоби, кажете?.. А може б, ви згадали собі прислів’я: «Полюбіть нас чорненьких, а біленьких нас усі полюблятимуть»?.. Та куди ви? Посидьте-бо, не йдіть іще!.. Побалакаємо!

— Добраніч! Я спати хочу, — сказав Лаговський і пішов до себе.

Він таки справді хотів був зараз роздягтися та й лягти спати. В хаті у нього було темно. Він постояв скількись секунд у пітьмі, міркуючи, чи варто