Книги Українською Мовою » 💙 Сучасний любовний роман » Джекпот, Анна Харламова 📚 - Українською

Читати книгу - "Джекпот, Анна Харламова"

В нашій бібліотеці можна безкоштовно в повній версії читати книгу онлайн українською мовою "Джекпот" автора Анна Харламова. Жанр книги: 💙 Сучасний любовний роман. Наш веб сайт ReadUkrainianBooks.com дає можливість читати повні версії улюблених книг на Вашому гаджеті (IPhone, Android) або комп’ютері абсолютно безкоштовно, без реєстрації та СМС. Також маєте можливість завантажити книги на свій гаджет у форматі PDF, EPUB, FB2. Файли електронних книг - це цифрові файли, які призначені для перегляду на спеціальних пристроях, що відомі як читальні пристрої для електронних книг.

Шрифт:

-
+

Інтервал:

-
+

Добавити в закладку:

Добавити
1 ... 33 34 35 ... 38
Перейти на сторінку:
Глава 34

*******     *******    *******    *******    *******
  
   Дмитро забіг в середину закладу і просто очманів. За столиком сиділи: Ігор; Лев; Лана; Ольга та Анастасія. Уся братія, яка мала пряме відношення до викладки посту про парі.
   — Як погуляли, добре? Весело було, коли ви викладали моє життя у соцмережу? — Дмитро стиснув кулаки, а на шиї запульсував желвак.
   У цю саму мить, до зали увійшла Вікторія і промовила з неабиякою, рішучою поставою:
   — Не лише вони винні у цій історії… Ви всі розпещені та безсоромні… Якщо б ти не зробив ставку, якщо б ти не побився об заклад на моє кохання, - твоє б життя не було висвітлене на загальний огляд. Тепер ти знаєш, як почуваюсь я. Доки я поринала з головою у кохання до тебе, ви усі насміхалися з мене. Тепер ти отримав те, що маєш.
   Дмитро голосно глитнув. Він не боявся за свою репутацію, він не хотів, щоб хтось чіпав найдорожче у його житті, - Вікторію та дитину.
   — Мені байдуже, що про мене написали… мені не байдуже, що тебе у це втягнули. — Дмитро облизав пересохлі губи, дивлячись у вічі тій, яка стала його всесвітом.
   Вікторія знервовано та іронічно засміялась.
   — І це говорить мені та людина, яка побилась об заклад на почуття дівчини?!
   — Я не думав, що все так вийде… Мені соромно і я жалкую про свій вчинок, але якщо б не парі, - ми б з тобою ніколи не зустрілись і не покохали одне одного. — Дмитро зробив крок до неї, але вона відступила назад.
   — Мені не потрібні виправдання, я прийшла сказати інше. — Вікторія трималася, як могла і її стриманість та сила не давали зрозуміти, що її серце розбивається на друзки. — Я прийшла сказати, — вона повернулася до його друзів і промовила, особисто до Лева: — що Дмитро виграв парі. Я закохалася і це правда. Віддай йому ключі від будиночка.
   — Що ти верзеш?! Мені не потрібно нічого без тебе! — Дмитро схопив її за плечі і додав: — Мені потрібні ви… Мені потрібна лише ти і наша дитина.
   Усі присутні тихо сиділи до цих самих слів.
   Лев не витримав і сказав:
   — Я знаю, що Дмитро тебе кохає… і… це ваш будиночок по праву.
   — Мені байдуже, що ви там будете ділити – Мазераті чи будиночок. Я сказала те, що мала і це все. — Вікторія відштовхнула ціпкі пальці Дмитра і додала: — А ти, - більше не приходь до мене.
   Ігор встав з місця і сказав:
   — Вікторіє, ми не хотіли, щоб так все було. Ніхто з нас ніколи не насміхався з твоїх почуттів, ми дурні хлопці, яким тоді під алкоголем,… здалося це прикольним.
   — Прикольним?! — Вікторія похитала головою, не вірячи власним вухам. — Не знаю, що тобі винен Дмитро за мою роботу, і яке парі ви влаштовували з ним, але я – звільняюсь. Дякую.
   — Ти тут тільки через те, що у тебе талант. — Сказав серйозно Ігор. — Дмитро не знав, що я запропоную тобі роботу, так само, як і я сам. Проте, твій талант – усе вирішив, і я не зміг не запросити тебе на роботу.
   — Дякую. Проте, мені від вас усіх нічого не потрібно. — Вікторія обвела усіх присутніх поглядом, і усміхнувшись сказала: — Ти Лана… правильно? — Дивлячись на красуню, з величезним декольте, Вікторія чекала на відповідь.
   — Так. Це я. Я знаю, як негарно вчинила. — Вона встала і продовжила: — Я напилася учора так, що не пам’ятала власного імені. Мене дістало те, що Дмитро не відповідав на дзвінки, і я не могла запитати, чи це парі - правда… Я взнала про це парі від Лева, з яким ми гуляли на вечірці, і все так само розважалися за допомогою алкоголю. Мені кортіло знати правду, і я дзвонила Дмитру… він не брав слухавки… А потім… потім, я написала цей пост і відіслала його Леву, Дмитру та Ігорю…
   — Дякую, я про це вже знаю… Саме на сторінці Ігоря, я і побачила назву поста «Як завдяки парі, вони знайшли кохання». Як для п’яної, ти гарно написала… була лише одна помилка… — Вікторія важко зітхнула, стримуючи сльози. — Скажи… тобі хоч трішки соромно?
   — Не трішки… Я ніколи не почувалася таким стервом… Я прошу пробачення у тебе,… і у Дмитра… Я не хочу, щоб ви через мене, чи через когось із нас втратили одне одного… Ваше кохання прекрасне. — З величезних очей Лани закапали сльози розкаяння. — Більше ніякого алкоголю. Ми усі дали одне одному слово. Я хочу і буду змінюватись.
   — Я не тримаю образи, просто… хочу сказати одне – навчиться бути дорослими та сердечними. Ти встала на вірний шлях, і я бачу щире розкаяння… тому я пробачаю усім вам…
   Дмитро простягнув руку і промовив:
   — Вікторіє…
   — Я пробачила… Проте, ми більше з тобою не пара. — Вікторія зняла каблучку і віддала її Дмитру, а потім дістала ключі з кишені і теж повернула їх йому. — Не знаю від чого вони, але вони мені не належать. — Дивлячись на ключі та каблучку в долоні Дмитра, Вікторія додала: — У тебе тепер є будиночок.
   — Мені без тебе нічого не потрібно. — Дмитро витер очі долонею і додав: — Ця каблучка належить тобі і ключі від нашої квартири теж.
   Вікторія лише усміхнулась, і розвернувшись, поспішила до виходу. Дмитро її зловив, коли вона вийшла на вулицю.
   — Дмитре, все скінчено… Прошу відпусти… — Вона вирвалась з його рук.
   — Вікторіє… Я кохаю тебе… Я хочу, щоб у нас була сім’я… Ти носиш під серцем мою дитину. — У скронях палало, а серце вистукувало шалений ритм.
   — Дмитре, я дозволятиму тобі навідуватись до дитини,… я ніколи не відберу у тебе можливості піклуватися про маля. — Серце розбивалося на друзки, від власних слів.
   Дмитро відчув, як у горлі стискає клубок болю. Чуючи, від коханої жінки такі слова, - це наче отримувати удари батогом до того стану, щоб не було сил встати. Біль скував усе тіло. Здавалося, що серце перестало битися, а голос взагалі втратив здатність говорити… та молоти про прощення.
   — Вікторіє, я… ніколи від тебе не відмовлюсь. — Гнів додав сил, і він продовжив: — Ти моя, - нею і залишишся. У нас буде сім’я, ми зроститимемо нашу дитину разом. — Він схопив її у свої обійми.
   — Відпусти мене… Відпусти… — Упершись долонями об його міцні груди, вона знову промовила: — Відпусти… Цього не буде… не буде… — Заплакала вона від безсилля.
   — Буде. А знаєш, що ще буде?... Я кохатиму тебе кожну ніч,… я буду у тобі, а ти прийматимеш мене… — Він нахилився і біля самих її губ промовив: — Кожну… ніч…
   Його гаряче дихання обпікало її вуста, їй здалося, що от-от і вона втратить над своїми силами контроль.
   — Цього не буде… — Безсило мовила вона, майже торкаючись його своїми губами.
   — Все буде. — Дмитро схопив її однією рукою за волосся на потилиці і припав до м’яких вуст, які не могли чинити опір, як їхня хазяйка. Вона прийняла його язик, який уміло проникнув у глибини її солодкого ротика. Він торкався найпотаємніших місць, збуджуючи її і себе.
   Вікторія обм’якла в його обіймах… під гарячими губами і вмілим язиком. Вона бажала його. Розважливість та доводи розуму – віддали віжки всепоглинаючої пристрасті та жаданню. Вона обвела його шию руками, і віддалась поцілунку, який заволодів нею, з першої секунди.
   Дмитро наповнився надією від маківки до кінчиків пальців. Вона не відштовхнула його,… вона відповідає йому,… вона кохає його.
   Вікторія зрозуміла, що втратила остаточно контроль і в цю саму мить, вона відштовхнула його.
   — Що я роблю?... Що роблю?... — Риторично запитувала вона сама себе.
   — Ти кохаєш мене, от що ти робиш. І я тебе кохаю, - і ти це знаєш. — Він знову схопив її у свої обійми. — Припини поводитись ось так…
   — Як? Як я поводжусь?! Зневажаю твої почуття? Не приємно… так?! — Вона викручувалась, немов змія з його ціпких обіймів.
   — Я ніколи не зневажав твої почуття і ти це знаєш,… бо тоді я б зневажив і свої почуття до тебе. Я кохаю тебе. Я покохав тебе з першого погляду… з перших ароматів кориці та кави,… я покохав тебе, коли ти вперше назвала мене на ім’я,… я покохав тебе і навіки став твоїм, - як тільки оволодів тобою… Ти моя. Я твій. І це назавжди… хочеш ти цього чи ні, - але це так!
   З її величезних, сірих очей закапали сльози. Вона знала, що він говорить чистої води правду. Вона знала, що він кохає її так само, як вона його. Проте, їй було боляче, і саме це не давало змогу повернутися до нього. Вона боялась зізнатись йому в тому, що він і так знає. Вона залежна від нього, з перших поглядів та доторків… з перших стукотів сердець та гарячого дихання на губах… Вона залежна від нього… залежна.
   — Відпусти… Я хочу піти… — Її голос тремтів, як і вона сама. — Прошу…
   — Як я можу тебе відпустити?... Як?... — Дмитро ще міцніше її обійняв.
   — Ти ж знав, що так все і буде… Тож ти повинен відпустити мене… — Вона важко зітхнула і додала: — Ти міг просто розповісти… я б намагалася тебе зрозуміти,… але зараз… я хочу лише одного, щоб ти відпустив мене. — Вона вирвалась з його рук і поспішила піти.
   Дмитро стояв нерухомо, наче приріс, як дерево своїм корінням. Вона сто разів права, він міг їй все розповісти… проте, не зробив цього…
   Повернувшись до закладу, і підійшовши до братії, він поглянув на всіх і промовив:
   — Ви не винні. Це я напартачив. — Він впав на диванчик, і важко видихнувши, запитав у Ігоря: — Ти знав, що Вікторія сюди прийде?
   — Так. Саме вона мене попросила, щоб я усіх зібрав, хто знає про парі. — Відповів Ігор, і стиснувши плече друга, додав: — Борися за неї.
   — Завжди. Я завжди буду боротися за неї і за наше кохання. — Дмитро прочистив горло, і промовив до Лева: — Мені не потрібен будиночок. Мазераті твоє.
   — Дмитро… пробач мене, друже… Я не хотів, щоб усе так вийшло. Я розбалуваний козел. — Лев голосно глитнув, стримуючи сльози, які підступили до горла. — Я з нею поговорю… Я все поясню… Вона пробачить, - ось побачиш. — Будиночок твій. Він завжди був вашої родини,… а Мазераті… мені не потрібне… Я програв і я цьому радий.
   — Я все владнаю,… я поверну її довіру. — Дмитро встав і додав: — Не робіть жоден таких помилок, через це страждають найдорожчі люди. Правда, лише правда. — Подивившись на Лева, він промовив: — Ми обоє напартачили, але якщо б не наше парі, я б не пізнав, що таке справжнє кохання. — Він потиснув Левові руку і обняв його.
   — Ти впораєшся. Вона пробачить, ось побачиш. — Лев поплескав його по плечі. — Давай я з нею поговорю…
   — Ні. Я сам. — Дмитро подивився на усіх друзів, і усміхнувшись, пішов до виходу.
   Дмитро швидкими кроками дійшов до авто, сів у нього, і завівши мотор, поїхав до додому.

*******     *******    *******    *******    *******

‍​‌‌​​‌‌‌​​‌​‌‌​‌​​​‌​‌‌‌​‌‌​​​‌‌​​‌‌​‌​‌​​​‌​‌‌‍
{ touchstart', function (e) { Reader.stars.sendRating(e.target.value); }); });
1 ... 33 34 35 ... 38
Перейти на сторінку:

 Увага!

Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «Джекпот, Анна Харламова», після закриття браузера.

Коментарі та відгуки (0) до книги "Джекпот, Анна Харламова"