Читати книгу - "Наші обіцянки, Ана Маіс"

Через декілька хвилин нашої гри, я почала помічати результат. Мої рухи здавались мені впевненішими та виваженими. Я обійшла більярдний стіл, щоб знайти вдалий кут, — і зупинилась біля такого.

Я намагалась не посміхатись так широко, коли знову влучила, але все одно посмішка не злізала з мого обличчя.

— В тебе дуже добре виходить, — промовила Ніла, ставлячи кий на місце.

— Без такого гарного вчителя не вийшло б, — сказала я, знизавши плечима.

— Тільки не кажи це моєму братові, — засміялась вона. — Ти не голодна?

— Була б не проти чогось перекусити.

— Тоді давай спустимось вниз, і подивимось що є поїсти.

Вона схопила мене під руку, і ми вийшли з кімнати. Коли ми спускалися сходами в ніс вдарив запашний запах м’яса. Ми пришвидшили кроки й вийшли на терасу. Біля мангалу з виделкою у руках стояв Домінік. Лев та Єгор стояли біля столу балакаючи.

Я обернулась з одного боку в інший, поглядом шукаючи Давида. Але його ніде не було видно.

Ніла відпустила мою руку та підбігла до брата, зазираючи на гриль.

— Щось шукаєш?

Я ледь не здригнулась, коли почула біля себе голос Лева. Він щойно розмовляв з Єгором, а тут опинився біля мене. Він мені здався дивним, і я насторожено ставилась до нього.

— Когось. — виправила я. Він вже розумів про кого я.

— Він на кухні. Праві двері з боку.

Я вдячно кивнула, і рушила туди де він сказав.

Виглядало б напевно дивно, якби я його уникала. Для них, ми — пара, яка має згодом одружитися. І мені потрібно було підтверджувати  це.

Я зупинилася, коли побачила чоловіче тіло, яке стояло схилившись над столом, уважно нарізаючи овочі. Двері були відчинені, тому він не помітив коли я зайшла.

— Так рівно. — сказала я, побачивши наскільки рівно і точно були нарізані овочі. Тепер я точно знала, він — перфекціоніст. Я знайшла цьому точне підтвердження, хоч і до того помічала як він старається до ідеальності.

Я зупинилась біля нього, і він підвів на мене очі.

— Хочеш?

— Угу.

Моя рука потягнулася до дошки на якій він нарізав. Я взяла одне кільце огірка і закинула собі в рот.

— Я можу тобі чимось допомогти?

— Поки я дорізатиму овочі, ти можеш пошукати тарілки. Вони мають бути десь тут.

Я кивнула.

— Ви завжди готуєте разом? — поцікавилася я, ставлячи тарілки на стіл.

— Іноді. Зараз ми це робимо частіше. Все це… відволікає.

— Знаєш в дитинстві, я… — я зупинилась поринаючи у власні спогади, і потім продовжила : — Я часто любила готувати. Мама доручала нам з сестрою легкі завдання, і ми радо виконували їх. Вона завжди  пекла яблучний пиріг. Я його просто обожнювала…

Я зупинилася, коли відчула що на очі навертаються сльози.

— Я її не бачив тоді у лікарні.

— Вона померла сім років тому.

Я побачила як на мить в його очах промайнула розгубленість.

— Співчуваю. — пробурмотів він.

— Вже все готово! — у дверях з’явилась Ніла. — Ми чекаємо вас.

— Ми вже йдемо, — промовив Давид, і пішов проходячи повз неї.

Ніла підійшла до стола, і стала витягаючи контейнер.

— Я принесла ванільні мафіни.

— Я обожнюю солодке. Ти сама спекла?

— Так. — вона кивнула головою, акуратно викладаючи їх на тарілку.

— Вони виглядають дуже апетитно, — похвалила її.

— Коли ти їх скуштуєш, ти будеш у захваті. Мій брат не може від них відірватись. — вона хихикнула, похитавши головою.

— Я обов’язково їх скуштую.

Закінчивши ми вийшли, щоб не заставляти їх чекати. Я сіла поряд з Давидом, і оглянула стіл. В мене ледь слинка не потекла, коли побачила як апетитно виглядали стейки, які смажив Домінік.

— Мій брат готує дуже смачне м'ясо, — сказала тихо Ніла.

Я взяла собі шматок і стрималася, щоб не закотити очі. Це було дуже ніжно, соковито і дуже-е-е смачно. Я на декілька секунд закрила очі, щоб насолодитись смаком.

— Це дуже смачно, — видихнула я.

— Я радий, що тобі сподобалось, — промовив Домінік криво посміхаючись, і потім його погляд впав на тарілку, яку принесла Ніла.

—Ти спекла мафіни? — запитав здивовано. — Коли ти встигла?

— Коли ти сказав, що в тебе важливі справи та тобі терміново потрібно поїхати. — просто відповіла вона.

Я опустила погляд вниз, коли відчула руку Давида на своїй нозі. Я нерозуміюче кивнула йому, але він нічого не відповів.

Коли ми повечеряли через деякий час всі стали роз’їжджатись по домівках, і ми — не виняток.