Читати книгу - "Симпатик"

— Гадаю, я помилився, — життєрадісно сказав він, передаючи мені конверта з моєю часткою.

Сума в ньому дорівнювала моїй заробітній платі за рік, якої, якщо брати у перспективі, на рік життя не вистачило б. Відмовитися від грошей означало б викликати підозру, тож я їх узяв. Мав спокусу пустити їх на доброчинність, а саме на підтримку молодих жінок, які постраждали від бідності, але я згадав слова батька, відмінні від його ж учинків, так само як тиради Го Ші Міна. Й Ісус, і дядечко Го чітко висловилися — гроші розбещують, починаючи від лихварів з обезчещенням храму до капіталістів з експлуатацією колоній, не кажучи вже про Юду та його тридцять срібняків. Тож я заплатив за гріх майора, віддавши гроші на революцію, тобто передавши Манові на зустрічі в базиліці.

— Бачиш, проти чого ми боремося? — сказав він.

«Богородице Діво, молитов наших у час журби не відкинь», — нуділи вдовиці.

— Саме тому ми переможемо, — мовив Ман. — Наші вороги продажні. Ми — ні.

Я пишу все це, аби довести, що огрядний майор був грішний такою мірою, якою Клод оцінив. Можливо, він чинив і щось гірше за хабарі, хоча, навіть якщо так, це не робило його непересічним корупціонером. Хіба що пересічним.

Наступного ранку ми припаркувалися неподалік від заправки близько пів на восьму, вбрані в університетські светри та бейсболки. Якби нас хтось побачив, сподіваюся, вони побачили б студентів Каліфорнійського університету. Ми почепили на мій автомобіль крадені номери й поклали мої справжні у бардачок. Кожна дрібниця могла стати у пригоді, однак найважливішими деталями були ті, на які я так чекав, хоч і не міг їх контролювати. У відчинене вікно машини ми чули далекі вибухи міського салюту й час від часу тихіше «бух-бух» пострілів, якими незалежність відзначали окремі люди. Дрібніші феєрверки незаконно вибухали ближче до нас, десь у сусідстві, — люди підпалювали вишневі бомби, періодично запускали в низьке небо вогняні фонтани й відстрілювали цілі стрічки китайських петард. Поки ми чекали на майора, Бон був дуже зібраний, він міцно стиснув щелепи, весь зігнувся й не дозволяв мені ввімкнути радіо.

— Погані спогади? — спитав я.

— Так.

Ми обидва мовчали, спостерігаючи за заправкою. До неї під’їхали два автомобілі, заправились і поїхали геть.

— Тоді, за Шадеком, головний дозорний наступив на Стрибунку Бетті[42]. Вона вистрибнула з легким тріском. А тоді голосно вибухнула. Я йшов через двох після нього, ані подряпини не дістав. А йому відірвало яйця. І що найгірше, цей сучий син вижив.

Я спочутливо щось пробуркотів, похитав головою, але більше нічого запропонувати не міг, бо кастрація — це щось невимовне. Ми дивились, як заправляються ще дві автівки. Я міг зробити для огрядного майора лише одне.

— Не хочу, щоб він щось відчув, — сказав я.

— Він і не зрозуміє, що сталося.

О восьмій майор пішов із заправки. Я почекав, доки він не звернув за ріг, тоді запустив двигуна. Ми проїхали до його житла іншою дорогою, щоб він нас не побачив. Четверте місце на стоянці було вільне, тож там я і став. Поглянув на годинника. Три хвилини, ще вісім до того, як прийде майор. Бон дістав з бардачка револьвера, зайвий раз перевірив кулі. Тоді вернув барабан на місце і поклав револьвера на червону велюрову подушку, що лежала в нього на колінах.

Я глянув на револьвера, на подушку й промовив:

— Що, як на нього налипне те, чим подушка набита? Чи шматочки напірника? Поліція побачить, буде думати, що це.

Бон знизав плечима.

— Тоді без подушки. Отже, буде голосно.

Десь далі по вулиці хтось запустив чергову хвилю китайських петард, саме тих, що так подобалися мені на новорічні свята в дитинстві. Моя мати підпалювала довгу червону мотузку, а я затуляв вуха руками і верещав разом з нею, стоячи в крихітному садку біля нашої хатини й дивлячись, як звивається цей змій і екстатично палає, поїдаючи себе від хвоста до голови, а може, й від голови до хвоста.

— Це ж тільки один постріл, — сказав я, коли феєрверки вщухли. Ніхто не вийде подивитися, що відбувається, не з усім цим гамором.

Бон поглянув на годинника.

— Ну то добре.

Він вдягнув пару латексних рукавичок і скинув свої кросівки. Я відчинив дверцята зі свого боку, вийшов з машини, м’яко причинив їх і зайняв своє місце з іншого боку стоянки, поряд зі стежкою, що вела від тротуару до поштових ящиків. Від ящиків ця стежка йшла далі до двох квартир на першому поверсі, вхід до першої був на три метри далі. Якщо трохи висунути голову з-за рогу, я міг бачити світло у квартирі через завіси вітальні. З іншого боку стежки був високий дерев’яний паркан, а над ним — стіна ідентичного будинку. Половина тих вікон була з ванних, друга половина — зі спалень. Хто завгодно з другого поверху бачив стежку, що вела до квартири, однак стоянку звідти видно не було.

Бон у самих шкарпетках, без взуття, пройшов на своє місце і зайняв позицію між двома автомобілями, найближчими до стежки, там опустився на коліна, зігнувшись так, щоб його голову не було видно у вікнах машин. Я глянув на годинника: сім хвилин по восьмій. У моїй руці був поліетиленовий пакет з жовтим усміхненим обличчям і словом «ДЯКУЮ!». Всередині були феєрверки й апельсини.

— Ти певен, що хочеш це зробити, синку? — спитала мене мати.

— Надто пізно, мамо. Я не знаю шляху назад.

Я покінчив уже з половиною сигарети, коли майор востаннє з’явився біля стоянки.

— Привіт.

Його обличчя розпливлось у збентеженій усмішці. В руках він тримав коробку для ланчу.

— Що ви тут робите?

Я змусив себе посміхнутись у відповідь. Піднявши пакета, я сказав:

— Був тут, неподалік, вирішив занести вам це.

— Що це? — він уже майже підійшов до мене.

— Дарунок на четверте липня.

З-за машини, біля якої він ішов, з’явився Бон, однак я не зводив очей з майора. Десь за метр від мене він сказав:

— А хіба на четверте липня дарують подарунки?

На його обличчі досі панувало збентеження. Коли я обома руками простягнув йому пакета, він трохи подався вперед і зазирнув усередину. Ззаду до нього, нечутно у своїх шкарпетках, підійшов Бон із