Книги Українською Мовою » 💙 Сучасна проза » Таємниця галицького Версалю 📚 - Українською

Читати книгу - "Таємниця галицького Версалю"

427
0
26.04.22
В нашій бібліотеці можна безкоштовно в повній версії читати книгу онлайн українською мовою "Таємниця галицького Версалю" автора Тетяна Пахомова. Жанр книги: 💙 Сучасна проза / 💛 Любовні романи. Наш веб сайт ReadUkrainianBooks.com дає можливість читати повні версії улюблених книг на Вашому гаджеті (IPhone, Android) або комп’ютері абсолютно безкоштовно, без реєстрації та СМС. Також маєте можливість завантажити книги на свій гаджет у форматі PDF, EPUB, FB2. Файли електронних книг - це цифрові файли, які призначені для перегляду на спеціальних пристроях, що відомі як читальні пристрої для електронних книг.

Шрифт:

-
+

Інтервал:

-
+

Добавити в закладку:

Добавити
1 ... 33 34 35 ... 93
Перейти на сторінку:
з виразними синіми очима й розкішним квітковим вінком на густому русявому волоссі. Мить — і лісовичка щиро засміялася, блискавично сп’ялася на ноги, і тільки кущі зашаруділи. За хвильку біля ошелешеного хлопця промайнуло ще одне подібне, тільки менше диво, яке мало цілком людські риси й голос: «Гертрудо, почекай! Гертру-у-до!»

Здивований Сіраковський намагався осмислити картину: Щенсний лежав, розкинувши руки, у ногах височів гриб-баран, а панич, широко всміхаючись, дивився в небо й не зважав на великі краплини дощу, що вже пробивалися через листя. «Усе, усе… недопильнував, пропав я…» — було першим, що подумав Кароль.

— Щенсний, ти… що? До янголів хочеш чи гриб тебе так вразив? Та не отруйний він, — тупцював навколо Кароль, намагаючись зрозуміти, що сталося.

Та пан не відповідав маршалкові, натомість ще й почав безупинно й голосно сміятися, і чим далі, тим більше смутнів Сіраковський. Нарешті струмки дощу стали сильніші, і обоє — і Щенсний, що й далі сміявся, і заклопотаний поведінкою пана Кароль — побігли до карети.

— Ти знаєш, Каролю, а я мавку бачив, навіть дві, — нарешті прояснив ситуацію сяючий Щенсний.

— Не міг ти її бачити, — Кароль недовірливо дивився на друга.

— І чого то не міг? Бачив же, ще й ближче, ніж тебе!

— Та ти що — куди вже ближче? Кохався з нею чи як?

— На жаль, Каролю, ні-і-і… А хотілося б…

— То ти, Щенсний, дійсно щасливий, бо мавки всіх із собою забирають… І я коло тебе залишився щасливий, — замислено закінчив Кароль.

Сильна злива миттєво перетворила лісову дорогу на болотне місиво, і делікатні колеса карети раз у раз грузнули й стишували хід.

— Мусимо попроситися на ніч, бо не доїдемо далі — ні до Обертова, ні до Кристинополя, — Кароль сильно переживав за ночівлю пана й скерував кучера до найближчого села Сушна, яке належало дрібному шляхтичеві Якубу Коморовському з гербу Корчак. Міцний жилавий чоловік середнього віку впустив промоклих до нитки людей у свій палац — хоч і кам’яний, та, як і всі палаци того часу, під солом’яною стріхою. У домі було чутно запахи випічки, сушених трав і тонкий аромат молока — такий запах завжди панує там, де є маленькі діти.

— Проходьте, проходьте, пане Потоцький. Маю за велику честь прийняти вас і ваших людей у своєму домі, — привітний Якуб провів гостей у простору кімнату. — Зараз ми й вечерю зберемо.

Потоцький іще ніколи не бував у таких скромних будинках біднішої шляхти й з цікавістю роззирався навколо: хоч прості дерев’яні меблі були й не настільки вишукані, як у його палаці, та загальна атмосфера будинку — дерево, чистота, мереживні занавіски й вишита скатертина — якось органічно вписалися в його особисті враження від свободи, поїздки, лісу й мавок, створивши повну ілюзію перебування в зовсім іншій, майже казковій реальності. Щенсному подобалась і вона, і те, як він почувався: його ніхто не контролював, його всі поважали, йому були вдячні — хотілося, щоб ці відчуття головного героя гарної п’єси не закінчувалися ніколи.

До вже накритого столу вийшла вся родина Коморовських.

— Ми зі старшою донькою Гетрудою-Христиною мали велику честь бути у вас на великодні свята, а тепер дуже раді вашому візиту. — Якуб готувався представити молодому Потоцькому всю свою сім’ю. Та далі Щенсний вже погано сприймав інформацію: перед ним стояла лісова мавка, тільки вже в синьому платті, що ще більше підкреслювало красу волошкових очей та гарного обличчя в обрамленні каштанового волосся.

— Гертруда-Христина, — легенько присіла в поклоні тендітна дівчина, і спогад про лісову пригоду хитрим усміхом сидів у її очах.

Для зачарованого Щенсного вже нічого більше не існувало — у таке оніміння входять перед мистецьким чи архітектурним шедевром, перед величним водоспадом чи веселкою — тим, що скидає з п’єдесталу звичні цінності й вмить опиняється на вершині твоїх уподобань, стаючи абсолютом мрії й викликаючи непереборне бажання дивитися безкінечно, щоб знаходити все нові риси й рисочки довершеності. Юнак відлетів в інший світ, і лише непомітний штурханець Кароля привів його до тями.

— Так, так, для мене… це велика… честь… Я радий вас знову бачити… Ми… ми ж танцювали поруч полонез, правда?

— Так, ви — з пані Мнішек, а я — з татом. А ще ви були неперевершені у виставі, пане Щенсний. — Дівчина мала дуже приємний голос, що наче гладив і вуха, і душу.

— Познайомтеся, пане Станіславе Щенсний, ще з меншими доньками: це Юзефа, а це Кордуля. Бог спочатку давав мені дівчат, а потім уже й хлопці пішли. — На руках у Юзефи сидів дворічний хлопчик, а пані Анна Коморовська тримала немовля. — Ото дружина сиділа з меншими дітьми вдома, а ми з Гертрудою мали приємність відвідати вас, своїх сусідів. — Очі Якуба випромінювали ласкаве тепло, коли він окидав поглядом своїх рідних.

— Прошу дорогих гостей до наших нехитрих наїдків, — жінка привітно всміхнулася, — хоча й знаєте, як то кажуть: «Ліпше вдома хліб, капуста, ніж деінде курка тлуста». Та й курки в нас сьогодні нема — подякуймо Богу й за ці пироги з пшоном і квасолевий суп. Увечері наші служниці Марися і Юзка йдуть на одну важливу сільську справу, то вже вибачайте — чим хата багата.

— Та що ви, пані Анно, якби не ваша тепла хата й цей смачний стіл, ми б до Кристинополя вже були б точнісінько як ті наші хорти після невдалого полювання: брудні й з підтягнутими животами. — Сіраковському гріла душу думка про те, що він не проштрафиться перед пані Потоцькою, до того ж йому теж впала в око красуня Гертруда. Прагматичний Кароль у своїй голові вже разів зо п’ять зважив і переважив усі шанси — свої й Потоцького: здоровий глузд і знання реалій давало саме йому перевагу в залицянні до Гертруди, бо обоє були пташками одного майнового польоту, а ще панич Потоцький уже мав офіційно призначеного батьками ідола кохання.

— А що, панно Гертрудо, я чув, що ви недавно з Відня приїхали. — Сіраковський, незважаючи на молодість, добре засвоїв основу науки залицяння — дівчата люблять вухами, тож уперед.

— О-о, Відень — це було чудово… Тільки дорога довга: туди й назад триває майже три тижні, — Гертруда була щира й безпосередня у мові.

— Я теж був у Відні, — приєднався Щенсний, — вулиці там дуже широкі, бричок і фіакрів більше, ніж людей.

— А коні там… гм… пахнуть більше, ніж польські, — безпосередність Гертруди ще не була затиснута в рамки тогочасної пристойності. Мати кинула на неї докірливий погляд, але нічого не сказала,

1 ... 33 34 35 ... 93
Перейти на сторінку:

 Увага!

Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «Таємниця галицького Версалю», після закриття браузера.

Коментарі та відгуки (0) до книги "Таємниця галицького Версалю"