Читати книгу - "Тенета війни, Павло Дерев'янко"

— Дякую за допомогу, — кат підняв кілька листівок, що зайнялися від розжареного металу. — На все добре, панове!

Папірці посипалися на маслянисту доріжку. Вогняні змійки розповзлися підлогою, ящиками, кутками зі скрадливим шипінням, тріскотінням, шкварчанням. Переконавшись, що вогонь уже не спинити, характерник рушив до виходу.

— Я все вам розповів, — закричав услід «Гораціо». — Помилуйте! Звільніть!

Охоронці з кляпами у писках ревли в унісон.

— Полум'я звільнить від мотузок, панове, — відповів характерник. — Двері відчинено.

...За спиною Пилипа розквітала пожежа. Згадалося, як під час утечі з дому він підпалив батьківську хату, свій дикий, радісний шал від того видовиська. Один з найяскравіших спогадів дитинства.

Буран мчав уперед, позаду танцювали заграви червоного звіра, що пожирав новеньку будівлю з брунатної цегли. Над бенкетом здіймалися стовпи диму. І губи Пилипа самоволі розтяглися у щасливу посмішку.

Ти — справжній піроман. Але навіть у цьому боїшся зізнатися собі.

Митрофан знайшовся в церкві на недільній проповіді. Накинувши опанчу, що затулила черес із клямрами, характерник увійшов до храму та приєднався до вірян.

— Браття й сестри! — лунко заговорив статний священник з доглянутою чорною бородою. — Маю вам відкрити очі, бо то є мій святий обов'язок як смиренного слуги Всевишнього. Нелегко мені промовляти ці слова, тяжко на душі від них, та ніхто інший не скаже цього вам. Бо істина страшна, нестерпна і болюча!

Цей проповідує значно переконливіше за актора Бабича, зауважив Пилип.

— Священник Митрофан? — пошепки поцікавився характерник у сусіда.

— Він, він! Божа людина, — озвався той благоговійним шепотом й укотре перехрестився. — Ловіть кожне слово!

З фресок та ікон на сіроманця суворо позирали лики святих, наче поглядами прошивали тканину й роздивлялися клямри на його чересі. Щільна суміш пахощів ладану та збудженої юрми парафіян забивала подих — Пилип підняв хустину-маску до носа і слухав далі.

— Живемо у гріху. Така людська природа, — склепіння церкви підхоплювало кожну страшну істину, аж дрижали стіни. — Зло стало м'якою полудою, що застелила наші очі. Ми вдаємо, ніби не бачимо диявола, який ходить поміж нас. Хіба для цього Бог дарував нам зір? Хіба для цього син його Ісус пішов на розп'яття? То чи можемо ми називатися християнами, якщо вперто не помічаємо зла, що вільно нипає по цій землі обіруч з нами? Ні, браття й сестри! Я не дозволю цьому статися!

Священник цілком заволодів натовпом. Віряни здіймалися навшпиньки, жадібно всотували кожне слово, зронене добре поставленим, глибоким баритоном, та ловили кожну паузу, аби перехреститися.

— Я не кажу зараз про крадіїв, убивць чи перелюбників. Мова про страшніше зло, — ієрей знову підвищив голос. — Мова про зіпсуті чорні душі, що добровільно підписали угоду з дияволом. Ви дали їм безліч імен: ґалдовники, химородники, характерники... Але правильно називати їх так, як вони звуть себе насправді, себто вовкулаками! І то всім добре відомо, браття й сестри! Але ми послужливо звемо перевертнів «вовчими лицарями». Адже держава вважає їх корисними. Ви також вважаєте їх корисними... За це довіку горіти вам у казанах пекла!

Віряни злилися в єдиний розпачливий зойк. Через задушливий сопух Пилип намагався дихати повільно.

— У ваші очі заливатимуть сірчаний окріп, видиратимуть їх розпеченими щипцями, в порожні зіниці вставлятимуть жевріюче вугілля! Адже ви бачили, як вовкулаки коять гріх, бачили, як вони служать Сатані, як забирають невинних дітей собі на служіння, навертають їх на чортову стежку... Бачили — та нічого не робили!

Голос священника гуркотів і падав на їхні голови згори, наче грім у травневу зливу.

— Я розчарований! Розчарований та засмучений, серце моє крається... Але я ваш пастир, браття й сестри, й у серці моєму живе віра. Я вірую в Господа і вірую у вас. Вірую! Вірую, що схаменетеся! Вірую, що озирнетеся! Вірую, що відречетеся від зла та засудите його! Вірую у вас і в Бога у кожному... Пропаща душа ще може отримати сяйво небес. Окрім тої, що заради наживи віддала себе на поталу нечистому! Амінь.

Святий отець замовк, спопеляючи очима паству. На мить постала тиша. А потім почав здійматися та наростати глухий скорботний гул, наче храм перетворювався на бджолиний вулик. Віряни молилися, готові на все, аби цей благословенний чоловік у рясі далі вірував у них, говорив до них, і щоб його велике серце не потерпало через їхні пропащі душі...

Пилип прослизнув до виходу, дочекався кінця служби та простежив за Митрофаном: той провів ще кілька зустрічей, пообідав у вельми недешевому закладі «U pani Frosi» (всюди за ним волочилося двійко озброєних бурмил з нашивками білих хрестів). Надвечір одне бурмило відкланялося, а друге супроводило священника до заможної садиби за містом. Переслідувача вони не помітили.

Характерник залишив Бурана за огорожею, переконався, що довкола немає зайвих очей, у сутінках підкрався до чорного входу, зачекав кілька хвилин. На першому поверсі челяді не було: єдине віконце блимало нагорі. Він зламав замок, дістав кілька метальних ножів і обережно, ступаючи попід стіною, піднявся східцями. Очікував засідки — завжди існувала ймовірність, що його стеження могли помітити, — коли ж наблизився до прочинених дверей опочивальні, то зрозумів, що тут пахне аж ніяк не засідкою. Пахло солодкою олією, чоловічим потом і грішною пристрастю.

Коханці навіть не почули його кроків. Бурмило міцно тримався за вкручені у стіну кільця, а диякон, хекаючи та рохкаючи, нестямно любив ближнього свого. Обоє сопіли, стогнали й були настільки поглинуті процесом, що побачили характерника, аж коли той делікатно кашлянув. Священник спантеличено озирнувся і закляк, охоронець не розгубився та потягнувся до тумби біля ліжка. Піштоля його рука не дістала, метальний ніж ледь не відтяв їй одного пальця.

— Наступний влучить у життєво необхідний орган, — попередив сіроманець. — Тому без зайвих рухів.

Два тіла обережно роз'єднались та розповзлися. Бурмило сором'язливо затулився подушкою, розпашілий Митрофан важко дихав і свердлив непроханого гостя гнівним поглядом.

— Даруйте, що завадив любощам, панове, але маю до вас термінову розмову. Потім я зникну, а ви собі продовжите.

— Що ти собі дозволяєш, вовкулако? — просичав ієрей.

— Невеличку розмову з інвестором кампанії проти Сірого Ордену.

— Вимітайся з мого дому, диявольське поріддя!

— Як гадаєте: а чи повірять диявольському поріддю щодо сьогоднішнього вечора?

— Ніколи не повірять! Слово Боже проти слова безбожника!

Голяка Митрофан видавався не таким грізним.

— Ви організували підпільний склад з цікавими листівками. Давали гроші акторам, щоби ті недолугими проповідями збурювали