Читати книгу - "Тенета війни, Павло Дерев'янко"

Пан Бабич нервово облизав губи і стрельнув очима довкола. За ними спостерігав лише байдужий вуличний кіт.

— У багатьох місцях ви встигли зіграти?

— Дайте згадати... Степногірськ, Кам'янське, Василівка, Зелений Гай, Любимівка, ще кілька присілків на шляху до Мелітополя... Власне, це була моя остання вистава, тепер я маю повертатися додому.

Пилип дістав з наплічника атлас і зробив позначки біля названих місць: усі пролягали вздовж південної дороги між Запоріжжям та Мелітополем.

— Турне мало успіх?

— По-різному, — махнув рукою актор. — У селах переважно не слухали, в містах цікавилися більше... Ви ж самі бачили тутешню публіку.

— Маршрути колег відомі?

— Від щирого серця відповім: не знаю, хто куди подався, пане лицарю, бо кожному особисто роздавали...

— Розкажіть про замовника.

— Замовник окреслив основні тези промов, прослухав експромти кожного з нашої трупи, дещо повиправляв... І попередив, що серед глядачів у випадкових місцях будуть перевіряльники, аби ніхто не халтурив, інакше не заплатять, — актор сплеснув руками. — Проте він не попереджав, що серед глядачів можуть виявитися вовчі лицарі...

— Він пояснив, навіщо влаштовує ці інвективи?

— Певно, хоче збурити людей проти вашого брата... Ніхто з нас не питав, чесно кажучи... Робота є робота, нехай і химерна, — пан Бабич винувато відвів погляд. — Акторська професія сама по собі химерна...

— Який з вигляду той чоловік і де саме його склад? Будьте уважні, відповідаючи на це питання, пане Бабичу, адже я знаю ваше ім'я, адресу та місце роботи. Це має допомогти вам згадати все якомога детальніше.

Актор затрясся, як осиковий лист, та швидко себе опанував.

— На північ від Запоріжжя, біля дороги на Богатирівку, за стайнями магната Чубая стоїть новенька будівля з брунатної цегли. Її добре видно, вона ж бо вища за все навколо. Всередині — якісь дерев'яні скрині, весь склад ними захаращено, наче лабіринт! — похапцем оповідав Бабич. — А замовник... такий собі дрібний шляхтич малого гербу, схожий на Гораціо. З ним іще пара мовчазних бугаїв, типажі третього плану, охоронці, напевно, бо з рушницями...

— Мені потрібен докладніший опис замовника.

— Вбраний вишукано, русяве волосся до плечей, бородавка на носі, іспанська борідка, голос приємний, — актор замислився та скрушно похитав головою. — Слово честі, це все, що я запам'ятав!

— Раджу надалі не брати участі в таких гастролях, пане Бабичу. Колегам своїм це теж перекажіть, — Пилип глянув на нього так, що актор здригнувся. — Іноді краще зостатися без заробітку, аніж без... Затямили?

— Авжеж, авжеж, — закивав Бабич. — А ви за нагоди навідайтеся до нас у сезон! Скажете на касі, що від мене, безкоштовно у найкращі місця вас проведу! Хрест на серці, справді проти характерників нічого не маю, ось вам хрест!..

Може, таки перегриземо йому горлянку?

Актор не збрехав: за стайнями, що процвітали на поставках коней для кавалерії війська Січового, склад віднайшовся швидко. Обидва охоронці впали без жодного пострілу, а дрібний шляхтич, схожий на Гораціо, спробував було накивати п'ятами, проте руків'я канчука наздогнало його потилицю хутчіш.

... Уперше в житті він зомлів. Це було неприємно. Отямитися на мотузках поміж двох стовпів виявилося ще неприємніше. Руки й ноги в'язали майстерно: вузли тримали міцно, не перекриваючи циркуляцію крові. Немов у павутинні, неподалік сиділи скручені охоронці. Нападник стояв біля пічки.

То був невисокий жилавий чоловік з довжелезною попелястою косою і холодним, страшним поглядом. Помітивши, що полонений очуняв, він продекламував:

— Є багато чого на світі, друже Гораціо, що й не снилося нашим мудрецям.

«Гораціо» збентежено закліпав, розгледів три клямри на чересі нападника й перелякано засмикався.

— Добре, що у вас знайшлося кілька мотузок, моєї не вистачило б, — сказав характерник. — Але шкода, що не тримаєте тут документації. За винятком цього несмаку.

Сіроманець показав кілька сороміцьких листівок з голим пузанем-перевертнем, по тому жбурнув їх у піч.

— Доведеться вас допитати, друже Гораціо.

Незрозуміло, чому сіроманець називає його якимсь Гораціо, але нехай! Чоловік зібрав докупи останні крихти мужності та наважився відповісти десь вичитаною фразою:

— Я зберігаю професійні таємниці.

— Люди вашого штибу мають професійний кодекс?

— Тримати на складі листівки — не злочин!

— Як і винаймати акторів для наклепницьких промов. Проте я маю іншу опінію.

— Ви не посмієте! Це незаконно! Орден не має права...

— Так-так, — характерник стягнув з нього пантофлі. — Друже Гораціо, мушу зауважити, що у вас проблеми з особистою гігієною. Раджу частіше мити ноги, бо смердять.

На руках характерник уже мав грубі шкіряні рукавиці.

— Добра піч! Така й для коваля згодиться, — в його руках відкілясь з'явилися залізні прути. — Доки ви лежали без тями, я часу не гаяв.

Він підніс розпечений жовтогарячий прут так близько полоненому до обличчя, аж той мусив замружитися. За мить прибрав жар, і «Гораціо» обережно розплющив очі.

— Ціную вашу відданість щодо зберігання професійних таємниць, та маю рішучий намір їх розкрити, — сповістив сіроманець, виразно глянувши на голі ступні підвішеного господаря. — Почнемо з лівої ноги.

Очі полоненого вп'ялися у розпечений прут. Він судомно ковтнув повітря, від жаху в горлянці щось заклекотіло.

— Ви щось сказали?

— Ні!

— Певно, мені почулося.

«Гораціо» спочатку відчув легкий дотик до лівої п'яти, потім пронизливо заволав, надриваючи горло. Характерник прибрав залізо, оглянув його ногу й мовив:

— Читав, буцім людина, котра бачить розжарений прут, може отримати справжній опік завдяки силі власної уяви, навіть якщо її шкіри торкнутися холодним. Результати мого досліду розчаровують: схоже, це містифікація, або ж вашій уяві бракує належного рівня абстракції, друже Гораціо. Доведеться припікати по-справжньому.

Прут із яскравим помаранчевим краєчком, судячи з температури, наблизився йому до п'яти. Повільно, без поспіху... Він відчув сморід смаженої плоті, засмикався в мотузках та щодуху заверещав:

— Ієрей Покровської церкви Митрофан! Це його гроші, його накази!

— Навіщо святому отцю спонсорувати ниці вуличні вистави? — залізо завмерло зовсім поряд із босою п'ятою. — Може, ви брешете?

Від передчуття болю здавалося, що ступня вже набрякає червоними пухирями.

— Ні! Господом присягаюся, ні! Це все він, Митрофан!

Сіроманець кивнув, підійшов до найближчого ящика з листівками й устромив розпечене пруття просто туди. Переконався, що полум'я перекинулося на папір, відступив та полив охоронців водичкою з