Читати книгу - "Сироти долі, Olexander Sakal"

         – Ну що ж, давайте пройдемо в іконописну, там я вам пожертвую грошей, та й все.

         Жінка високо підняла голову. Певно, вона була не задоволена словами «та й все». Проте зараз вона мусила слідувати за Родіоном, не дивлячись на всі свої невдоволення. Вони рушили в сторону іконописної майстерні, через довгі, стомлюючі сходи.

         – Мене звати Катерина, до речі.

         Родіон промовчав. Його мало цікавило ім’я цієї жінки, й не тому, що вона була потворною, а тому, що він бачив у ній просту жебрачку, яка відняла в нього особливе натхнення, дане йому в печерах, коли він розглядував «мироточиві глави».

         – Мені ніде ночувати. Чи можна я побуду у вас? – запитала Катерина.

         – Як же, в мене? В мене не прибрана хата, і таке інше. Зараз не можу.

         – Ой, мені не важливо – прибрана, не прибрана. Ви думаєте, на метро чистіше? Вночі там дуже холодно… Прошу, будь-ласка, на пару днів.

         Тоді-то й Родіон побачив все нещастя Катерини. Що ж повинно в житті так перемінитись, щоб людина стала так ревно випрошувати собі притулок? Жодні слова, напевне, не зможуть передати всю трагічність її тону. «Так тяжко осягнути біду, побивання долі, – думав Родіон Михайлович, – хоч воно супроводжує нас усе життя. Хоч би й вінчують злагоду на Святий вечір, – біда не обмине, біда знайде. Всьому лиш воля Божа». Раніше ще, до смерті дружини, він думав, що жебраки з’являються тільки від поганої влади в державі, та що при хорошій їх не буде. Проте добре лиш подумавши через деякий час, Родіон зрозумів, що країни навіть з найвищим рівнем життя не обходяться без жебраків. Справа тут зовсім не в політиці, й навіть не в тому, чи народилася людина в багатій сім’ї, чи в бідній. Просто доля наша залежить від того, як ми фактично пристосувалися до життя в суспільстві, «навчилися жити». Перешкодою в пристосуванні стоїть найперше та найчастіше алкоголь. Згубна його дія відома кожному, але відмовитись від нього, тобто й зовсім відректися, як то зробив, наприклад, Олександр, може не кожен – тому як в тому ж суспільстві його сприймають як цілу, сформовану культуру. Родіон Михайлович не сумнівався, що причиною для такого нещастя є саме алкоголь. На шлях жебрацтва добровільно можуть стати хіба що психічно хворі, ченці та схимники. Родіон же поки що не відносив Катерину як жінку, в крові у якої бурлить спирт. Тепер же, одначе, він не міг відмовити їй поселитися в себе.

         Отож, погодившись прийняти до своєї квартири Катерину, – а це сталось якраз поблизу клумби іконописної, – Родіон миттю піднявся на ганок, та недовго глядаючи гаманця, приніс їй три сотні гривень трьома купюрами.

         – Й іще, в мене зараз остання важлива робота, – промовив Родіон Михайлович, – тому зустрінемось тут о-пів на-сьому.

         Катерина лиш кивнула та з задоволеним обличчям пішла геть. 

         А Родіон в той час збирався почати писати першу ікону для Андрія Прокоповича. Він вважав, що так вже відтягувати час зовсім не толерантно, адже хоч той дивний учитель в недільній школі може зовсім і не учитель, – іконопис, тим не менш, це його, як колись казав Сковорода, споріднена праця, якою він має нагоду звеселяти свою душу.

         До іконопису Родіон завжди ставився як до певного ритуалу. Він знав, що за цим процесом стає дуже близьким до кожного святого живописця, зокрема до самого Аліпія Печерського. Ікони в його розумінні – речі, які буквально зображають Божий лик та Царство Небесне. Якщо Ісус описував Царство притчами та приповідками, себто словесно, вербально, то ікони роблять це візуально. Вони пишуться в молитві, та використовуються для молитов, а в спогляданні їх ми відчуваємо, як далеко ми від сього священства, та як стоїть над нами провина первородного гріха.

         В іконописній Родіона Михайловича зустріли тими ж печальними поглядами. Проте він на них не зважав; тільки на мить оглянувся на Станіславівну, та й зайшов в кабінет. Перед тим, як почати роботу, Родіон вирішив зателефонувати Іванові, щоб по-перше запитати, чи вчасно буде взагалі починати замовлення, та по-друге, щоб розказати про біду, яка сталась нині.

         – Слухаю, – відразливим голосом мовив Іван зі слухавки.

         – Ой, Іванчику, як справи в тебе?

         – В мене добре.

         – Ой, а от в мене не дуже. От скажи, ще потрібно писати ікони того… Твого друга?

         Судячи по дивному звуку, який видався зі слухавки, Іван Родіонович, почувши це питання, ледь не захлинувся чимсь, судячи з усього, їстівним.

         – Звичайно писати! – відповів він. – Ти знаєш, що він там чекає, а? В нього ж там на цих вихідних важливе діло – ти забув, чи як?

         – Іванчику, я не забув! Тільки часу не маю. Але ж тут іще одна біда сталася…

         – Яка?

         – Ой, фотографія така, знаєш?.. де я стою разом з моєю М… з нашою мамою. Вона пропала. Її нема. Хтось вкрав її, вкрав, чуєш?

         Тоді Іван хвилину не відповідав. Врешті понурим голосом, коли Родіон Михайлович кілька разів повторював: «Ало?», «Чуєш?», «Ти де?», «Що сталось?» та «Іванчику?», він сказав:

         – Напиши до неділі ікони, і все… Я, я з тим розберусь, з фотографією, – та й скинув виклик.