Читати книгу - "Перлини української класики"

– Та хоч би й високі, то перескочимо. Здорова була, Мотре! – сказав Карпо, подаючи їй руку.

Мотря руки не подала і підставила глиняника. Карпо взяв її за руку вище од ліктя і здавив так, що Мотря крикнула на ввесь двір.

– Оцього я вже не люблю! – крикнула Мотря.

– Мотре! Хто тобі купив оті червоні кісники?

– Купив хтось, та не скажу. Не питай, бо старий будеш, – задріботіла Мотря й блиснула двома рядками маленьких дрібненьких зубів.

– Та покинь отого глиняника! – сказав Карпо і хотів однять од неї драного горшка.

Мотря сіпнула глиняника до себе; шматок горшка зостався в Карпових руках. Червона глина полилась по землі.

– Геть, одчепися од мене, бо мати лаятиме, що я й досі припічка не підвела, – сказала Мотря, але не пішла в хату підводить припічок, а почала мазать призьбу. Мотрі хотілось пожартувать з Карпом. Тільки що вона почала мазати призьбу од порога, Карпо сів на призьбі.

– Ей, встань, бо я й тебе підведу червоною глиною: будеш ще рудіший, – сказала Мотря, махаючи віхтем коло самого Карпа.

– Мотре! Хто це тобі купив таке гарне намисто? – спитав Карпо.

– Та вже ж не ти, – сказала Мотря і знов махнула віхтем коло самого Карпа; Карпо посунувся ще далі.

– А якби я купив тобі намисто, щоб ти сказала?

– Не знаю, що б я сказала, – промовила Мотря.

Карпо одсунувся на самий край призьби; далі вже й призьби не було.

– Вставай, бо зіпхну! – крикнула Мотря.

– Ану пхни, чи подужаєш? – промовив Карпо й осміхнувся.

– Тікай, бо, їй-богу, пхну. Я не подивлюсь тобі у вічі, – крикнула Мотря й замахнулась на Карпа віхтем. Червона глина бризнула трьома кров’яними крапельками на білу Карпову сорочку.

Карпо схопився й зачепив ногою глиняник. Глиняник перекинувся й покотивсь із горбика. Карпо обернувся, щоб не замазать чобіт, і зачепив п’ятою другого глиняника з білою глиною, що стояв коло самого порога. Глиняник покотився на середину двору, а за ним простяглася біла стежка, неначе хто простелив од порога білий рушник.

– Чи ти здурів, чи ти збожеволів! – крикнула Мотря на ввесь двір. – Ой лишечко мені! Що ж оце буде, як мати надійдуть з ярмарку?

Карпо стояв серед двору й осміхався. Він ніколи не сміявся гаразд, як сміються люди. Його насуплене, жовтувате лице не розвиднювалось навіть тоді, як губи осміхались.

– Візьми ж та поприбирай, бо я не знаю, що це мені мати скажуть. Це ж мати купила на ярмарку вальок отієї червоної глини за цілого п’ятака, – промовила Мотря жалібним голосом.

– Ану, Мотре, заплач! Я ще зроду не бачив, як дівчата за глиняниками плачуть.

– Добрі смішки! Як візьму оцього віхтя та обмажу тобі голову, то ти більше не будеш мені глиняників перевертать.

Мотря нахилилась, вхопила із землі віхтя з червоною глиною і вже замахнулась, щоб кинуть ним на Карпа

– Не сердься: найму завтра музики, – промовив Карпо.

Мотря бачила, що Карпо залицяється до неї, і здержувала свій гнів. Другому парубкові вона б і справді обмазала глиною потилицю.

Тільки що Мотря замахнулась віхтем, за вербами заторохтів кінський візок. Мотря опустила руку.

– Боже мій! Їй-богу, мати з батьком їдуть з ярмарку. Карпо скочив через перелаз і пішов попід тином. По другий бік вулиці котився візок і підкотився під ворота. Довбишка зараз угляділа під хатою дві смуги розлитої глини і два глиняники, що качалися серед двору.

– А це, дівко, що таке? – крикнула мати з воза. – Чи ти п’яна, чи твереза, що поперекидала серед двору глиняники?

– Та тут ускочив у двір чийсь кабан. Як почала я ганяться за ним а він, проклятий, як дременув попід хатою, то й поперевертав обидва глиняники, – говорила Мотря.

– Це, мабуть, рябий Парасчин кнур? Він, каторжний, скакає через тини, як собака, – промовила мати. – Чом же це ти не підвела перше припічка, та заходилась коло призьби? – говорила мати, ввійшовши в хату.

– Оце, господи! Чом та чом? – крикнула й собі Мотря. – Якби не той каторжний кнур, бодай він луснув, я б досі все діло поробила, – сказала Мотря, осміхаючись до стіни.

Карпо тим часом прийшов додому й застав уже батька й матір дома. Тільки що він увійшов у двір, батько спитав його:

– Де ж це ти, Карпе, був? Може, розкопував шлях через гору?

– Через яку гору? – спитав Карпо, не дивлячись на батька.

– А через оту-о! Хіба не бачиш? – сказав Кайдаш, показуючи рукою на крутий шпиль, що трохи не висів над його садком. – Я ж вам обом казав, щоб ви трохи розкопали дорогу навскоси. Одначе сьогодні не можна жати, а копать можна.

– Хіба я здурів, щоб гори розкопував, – сердито обізвався Карпо.

– А як же ми возитимемо снопи? – сказав батько.

– Так, як і возили, – знехотя сказав Карпо.

– А хіба ж мало осів ми там поламали?

– То ще з одну або зо дві поламаємо. Цілий куток їздить через гору, а я буду її розкопувать. Оце справді штука!

– А хто ж її розкопає, як ми не почнемо? Комусь треба почать, – сказав батько.

– Як хтось почне, то й я копирсну заступом скільки там разів, – сказав Карпо і пішов у хату.

– І я так само, – обізвався Лаврін та й собі пішов у хату.

Старий Кайдаш тільки рукою махнув, розпрягаючи воли: були пани, шляху не розкопали, настала волость, а шлях усе-таки не розкопаний.

– Не буду ж і я його копать. Нехай його чорти розкопують, коли знайдуть у йому смак, – бубнів сам до себе Кайдаш.

На дзвіниці вдарили в дзвін. Старий Кайдаш зняв шапку, тричі перехрестився і пішов до церкви, загадавши синам ладнати два вози з рублями для возовиці. Другого дня світом вони збирались їхать на поле по снопи, незважаючи на те, що була неділя. Селяни поважають неділю й празники і не роблять ніякої роботи, але не мають за гріх одного діла: возити в неділю та в празник снопи.

У неділю вранці перед службою Мотря Довбишівна прибиралась до церкви. Вона принесла з хижки зав’язані в хустці квіти та стрічки і розсипала їх по столі, застеленому білою скатертю; принесла й поставила на лаві червоні сап’янці. Довбишівна сіла на круглому дзиґликові коло стола, а подруга-сусіда наділа Мотрі на голову кибалку, вирізану з товстого паперу, схожу на вінок; на кибалку, над самим лобом, поклала вузеньку стрічку із золотої парчі, а потім клала стрічки одну вище од другої так, що над лобом було видко пружок од кожної стрічки. Всю кибалку кругом і всі коси вона обтикала квітками з червоних, зелених, синіх і жовтих вузеньких стьожок. За вуха вона позатикала пучки дрібненького барвінку, качурині кучері та павині пера і потім розстелила по спині двадцять довгих кінців стрічок до самого пояса.

– Нащо це ти, Мотре, так прибираєшся? – спитала в неї мати. – Тепер же не велике свято. Нащо ти надіваєш усі квітки та стрічки?

– Та коли залежались у скрині. Хочу трохи провітрить, – сказала Мотря, але в неї була зовсім інша думка. Карпо обіцяв для неї найнять музики. Вона сподівалась побачиться з ним у церкві.

Мотря вбралася в зелену спідницю, в червону запаску, підперезалась довгим червоним поясом і попускала кінці трохи не до самого долу, одяглась у зелений з червоними квітками горсет, взулась у червоні чоботи, наділа добре намисто, взяла в руки білу хусточку та й пішла до церкви. Вся її голова аж ніби горіла квітками проти сонця. Павине пір’я блищало й миготіло, а золотий пружок парчі на чорних косах сяв і надавав краси тонким чорним бровам та блискучим очам.

Вона дійшла до Кайдашевого двору. Саме тоді з крутого шпиля з’їжджали два вози зі снопами, неначе два стіжки котились з гори. То віз снопи Кайдаш з двома синами. Високі вози посхилялись на воли й кололи їх у спину гострою соломою та остюками. Воли аж позадирали голови вгору та повитріщали здорові очі.

– Карпе! Держи-бо цабе! – крикнув батько на сина. – Поминай колесом отой каторжний горбок.

– Цабе, сірий! Цабе, моругий! – крикнув Карпо і крутнув батогом над рогатими головами.

Але саме в той