Читати книгу - "Як ведеться, так і живеться, Панас Мирний"

Ті, здвигуючи плечима і Спльовуючи, почали один по одному розходитись по хатах. Уже в сусідніх дворах не видко було ні душі, а Параска не вгамовувалась — лаялась. Нестямний крик її лайки добігав до крайніх дворів улиці. Житці виходили подивитися, хто там так на живіт репетує. Парасці треба було тілько побачити хоч здалека постать людську, щоб зло з новою силою прокидалося. Вона знову починала кричати, сваритись, у кулаки бити. Уже і улиця опустіла — а вона ще таки торохтіла коло свого двору. Трохи не до півдня вона стояла, як вірна собака коло хвіртки, і гарикала.

Не зірвавши свого зла на чужих, вона, вернувшись у хату, зірвала його на дочці: менші завжди винуваті, до того Галя, обіжена Василем, плакала.

— Чого хоч Ця кисла кваша кисне? — крикнула Параска, ухопившись за голову руками. — Там сусіди любі та милі так тебе на спички і беруть, а тут ще і дома. Геть з очей! — і схопивши за руку, як те собача, вона вишвиргнула Галю з хати. Галя не сплакнула від матерньої образи, їй було тілько так гірко від матерньої неправди, так серце її запеклось… Вона пішла у садок. З бур'янів, мов вовцюга, вискочив назустріч їй Василь.

— А що мати пересердилася? — спитав він сестри.

— Піди, піди… побачиш… — задихаючись одказала Галя і опустилася на траву під грушею. Василь, збиваючи чорнобиль, висвистував.

— Ну, скажи мені, Василю, — передихнувши почала Галя, — чого воно так — що б ти не зробив, чого б не накоїв, — ти завжди правий, мати завжди твою вину на другого переверне. І вже кому — а мені ніколи так не пройде.

— Бо ти дурна! — переставши свистати, одказав Василь. — А ти розумний? — уїдливо, гірко спитала Галя. —

Ти розумний свою вину на чужих складати, чужими руками жар загрібати. І воно не гріх так, Василю, тобі робити? І не соромно тобі? Чим я перед тобою і перед матір'ю провинилася так? Пройду я, сяду, дихну — уже я і винувата. Тебе так і шпигає щось зайняти, розгнівати матір, напустити її розгнівану на мене.

Василь, дивлячись на сестру, усміхався; якась хижа радість горіла у його сірих очах, світила на мурому виду. Галя глянула на його — камінь каменем, змія змією, так і сичить, так і плазає, щоб укусити! Запеклі сльози розстали, прорвались і гірко–гірко облилася ними Галя.

— Що мені з тобою, дурною, толкувати? — призро, кривлячись мов від великої болі, сказав Василь, повернувся і побіг вздовж огороду.

Кругом Галі тихо. Вітер ані війне, сонце, пробиваючись крізь густу листву розкішної груші, під котрою приткнулась Галя, тихо сяє; бігають його жовті кружальця по сухій траві, по опавшому жовтому листу. Кругом груші високо чорнобиль мов ліс стоїть, припала пилом. І в їй тихо, не сюрчать коники, не деренчать усякі кузьки; хіба де довга оса пролетить, погуде, пов'ється над тим місцем і полетить геть; да жовтий лист, зірвавшись з гілки, тихо опускається додолу, крутячись, мов метелик. Мов перед смертю, все живе притихло, заніміло, сумно аж нудно. Одинока Галя лежить з своєю одинокою тугою і плаче. Важке зітхання, спершись в наболівшій груднині, давить її, спирає, поти не прорветься… почується охриплий плач, поллються гіркі сльози. І знову тихо, і знову плач, сльози… Важкі думки, обпившись її горя, ворушаться у її голові, наче чорні гадюки, звившись у клубок, давлять; за однією не видно другої, усі жужма опукою насіли на неї… Тут і матерня лайка, і єхидний регіт Василевих очей, і його завждешнє: дурка, дурепа… Дурка — бо як дуркою дурять мною, бо неправдою та погонею одібрали їй розум, задурили його навіки. І гірко–гірко залилася Галя, а потім як заметається, зав'ється, наче її що укусило. Коли ж так, — шепчуть замкнені уста її, — здохну — не покорюся. Мало ще мені є, мало ще мені достається — мовчала, корилася досі, тепер — годі. Через те я і дурна стала, що мовчала, через те і збожеволіла, що корилася… Заплакані її очі сохли, розгоралися гнівом, краска досади обливала захудале лице.

— Галю! Галько! — донеслося до неї від хати наймиччин і материн голос.

Галя припала до трави. — Не піду, ні за що не піду.

— Куди вона, сучка, забігла? Галько! — кричала мати.

— Вона он там під грушею, — почувся голос Василів.

— Піди та за коси її приведи, сучку, — порядкувала Параска.

Страх зразу пройняв Галю до кісточок на ногах. Оце ж знову буде! Та і противність була не мала: щоб не було — не піду зразу. Вона чує ступні чиїсь… Хто це? Хто б не був, вона закрила очі, притворилася, що спить. Вона чує ступні вже коло себе, кругом обходять і жмурить ще дужче вії, щоб не бачити, хто там… Хтось обійшов кругом неї, став над головою, нахиляється. Певне не Василь — думає.

— Галю! — чується їй тихий Христин голос, — Галю! матуся кличуть.

— Геть! не піду! — сама не знає, як і коли вимовила Галя і звернулася в клубок.

Христя постояла над нею, не знаючи, що робити. Від хати доносився материн вигук.

— Спить Галя, — одказала Христя.

— О, я так і знала, — коли не слинить, то спить! — кликнула Параска.

— Вона, мамо, не спить, я недавно там був, вона не спала… вона притворяється, — шепоче матері Василь.

На хвилину стихло. Що ж буде? І чується їй швидка хода, наближається до неї все ближче та ближче. Ось коло неї вже. Це мати, її гаряча хода, її скора сердита поступ.

— Чого ти лежиш тут? — крикнула Параска і вдарила у бік ногою. Галя кинулася, підвелася, понуро глянула на матір.

— Не виспишся. Горенько тобі тяжке! Ще не виспалась? — виговорює мати. — У хату йди.

Галя устала, отрусилася і мелькома глянула на матір, — сердита та, очі так і іскрять.

— Чого я піду? — понуро питає Галя.

Кожна жилочка на лиці у Параски затремтіла… Здається, так і кинеться вона. Оже не кинулась,