Книги Українською Мовою » 💙 Фантастика » Сповідь з того світу 📚 - Українською

Читати книгу - "Сповідь з того світу"

В нашій бібліотеці можна безкоштовно в повній версії читати книгу онлайн українською мовою "Сповідь з того світу" автора Ярослав Іванович Ярош. Жанр книги: 💙 Фантастика. Наш веб сайт ReadUkrainianBooks.com дає можливість читати повні версії улюблених книг на Вашому гаджеті (IPhone, Android) або комп’ютері абсолютно безкоштовно, без реєстрації та СМС. Також маєте можливість завантажити книги на свій гаджет у форматі PDF, EPUB, FB2. Файли електронних книг - це цифрові файли, які призначені для перегляду на спеціальних пристроях, що відомі як читальні пристрої для електронних книг.

Шрифт:

-
+

Інтервал:

-
+

Добавити в закладку:

Добавити
1 ... 33 34 35 ... 76
Перейти на сторінку:
над полем козацької слави.

Розділ 30

Сьогодення

Пан Гаврило знав, що Іванова «контора» була десь на майдані Гайдамаків, а його фонд притулився у тому самому приміщенні. Довго шукати не довелося: Гаврило невдовзі побачив вивіску і зайшов у потрібні двері.

Офіс був не бозна-який крутий: звичайна оргтехніка, скромні меблі, велике пластикове вікно, через яке всередину щедро вливалося сонячне проміння. Іван завше любив порядок і чистоту, працівники його, очевидно, були такими ж – усередині не було видно ні пилу, ні бруду. У кабінеті за столом сидів брат Івана – Микола. Говорив з кимось по телефону, а побачивши гостя, зробив жест рукою, аби Гаврило заходив усередину і сідав на диван.

– Так… Не знаю, таке питання може вирішити тільки наш Іван, ви ж розумієте, яка в нас зараз ситуація… Зачекайте, недавно ж була вже одна перевірка… Але ж…

Очевидно, співрозмовник поклав слухавку. Микола опустив телефон – був сам на себе не схожий.

– Що, пресують? – спитав Гаврило.

У відповідь Микола тільки рукою махнув:

– Не знаю навіть, що вам сказати, Гавриле Михайловичу. Навіть не знаю. Може, чайку бахнемо?

Пан Гаврило підвівся з диванчика і сів на стілець навпроти Миколи.

– Ну, можна і чайку.

Микола нахилився і натиснув кнопку електрочайника, що стояв на підвіконні.

– А я до тебе у справі, брате, тільки бачу, у тебе своїх проблем по саму шию. Знаєш, як кажуть: біда на двох – півбіди, а радість на двох – дві радості. Тому давай розказуй, що там.

Микола скрушно посміхнувся.

– Ех, якби мені хтось міг помогти… Може, коньячку до чаю?

– Миколо, ну, ти ж знаєш…

– А, вибачте, я забув, що ви не вживаєте.

Чайник закипів, і Микола розлив окріп у дві кружки, перед тим вкинувши туди пакетики з чаєм.

– Я, братику, вас із Іваном іще отакими пам’ятаю. І тата вашого покійного я колись на руках носив, а з дідом дружив… Повір, зла тобі не хочу.

– Та я розумію, – відповів Микола, простягаючи горня з чаєм та цукор. – Ви прийшли стосовно фонду?

– Прийшов…

– Тоді ви маєте мене зрозуміти: я не можу без Івана вирішити це питання. Іван лежить… Не час зараз говорити про справи, але вони пішли препаскудно: мене облягли з усіх боків, пресують, договори он скасовують, перевірки… А тепер ще й вас прислали…

Гаврило сьорбнув чаю, не посолодивши, поклав горня на стіл і спідлоба подивився на співбесідника.

– А мене ніхто не посилав: я сам прийшов. А фонд мусить далі працювати так, як за Івана було. Навіть ще ліпше. Щоб і не думав під когось лягати, як би тебе там не пресували. Он на Майдані люди стоять за нашу з тобою правду. Їм би допомогти якось: продуктами, грошима. Та й з Городка, із сіл добровольців позбирати: багато хто хоче їхати, тільки б організація… Був би Іван – уже б давно церковні дзвони били…

Микола дивився на Гаврила великими очима.

– Ну добре, а що мені робити?

– Подумай про те, що Іван твій у комі лежить через них. Його теж залякували, погрожували, хіба ні? Справа Івана має жити!

– Я не потягну. До того ж родина у мене, розумієте?

– А у твого брата її не було?

– Та я не про це. Просто Іван був інакшим. Він умів навколо себе зібрати людей, згуртувати їх, запалити – вони йшли за ним. Робота аж горіла у його руках, а всі справи ніби самі собою йшли. Я так не потрафлю…

Пан Гаврило ще сьорбнув чаю.

– Не будь малодухим – це великий гріх. Не втрачай ніколи надії, не бійся і не плач. І не проси. А як хочеш, аби тобі відчинили, – стукай у кожні двері: і що голосніше – то ліпше.

Микола так і не надпив свого чаю, тільки грів холодні від страху і відчаю долоні, тримаючись за гаряче горня. В очах його згасли ті вогники, натомість вселилася байдужість. Микола не сприйняв пана Гаврила серйозно, мовляв: «Балакати легко, а ти сам спробуй».

Зрозумівши це, пан Гаврило витягнув з кишені свій телефон, набрав чийсь номер і подзвонив.

– Алло! Привіт. Ти вдома?… Телевізор дивишся? І що, зручно на дивані?… А чи не час і нам на вулицю вийти?… Хіба ж у нас нема бандитів, хабарників, регіональних запроданців?… Тоді давай, збирай хлопців на неділю: будемо піднімати Городок!

Поклавши телефон до кишені, пан Гаврило поглянув на Миколу.

– То ти з нами, чи як?

Той посміхнувся:

– А що, разом воно якось веселіше…

– Тоді давай берися до справи! Тільки не забувай: усе має бути мирно. Виключно мир-но-о-о.

Розділ 31

Марія

Була глибока осінь: темна, мокра, холодна. Із темряви виривався вітер і бив до віконця, шмагав краплями льодяного дощу. Надворі неспокійно гавкав наш Бровко.

– Чого це він?

– Не знаю. Робота в нього така, – відповів Іван.

Околицею ходили новини, що на Польщу рушило турецьке військо. Ніби десь уже до Львова доходять. Розказували, ніби яничари й татарва шастають по селах і хапають людей у неволю. Польські пани обіцяли, що далі як за Львів їх не пустять, а якщо й так, то стіни Городка здатні відбити їхню атаку. Це трохи вселяло спокій, хоча про який спокій може ітися, коли війна на порозі.

Ми лежали удвох з ним у нашій хаті, на нашому ліжку. Я притулилася до його грудей і слухала серце – билося. Дихав Іван тихо, синочок солодко сопів у теплому запічку, набігавшись за цілий день. Я чомусь не могла заснути, очі свердлили ґреґар, вирізаний там хрест і рік побудови нашої новенької хати – 1671. У печі потріскували дрова, даруючи нашому дому затишок і тепло.

– Вечори такі довгі… Не те що влітку, – мовила я.

– Угу. Ціле літо гарували так, що очі тільки мріяли про спання. Коли ж тепер ніч стала довша, то й спати не хочеться, – при цих словах Іванова тепла рука полізла мені під сорочку. – Чим би то зайнятися?

Я спробувала стримати його руку.

– Ну-ну, чекай.

– Чого ж чекати? Хата в нас нова, Івасик підріс. У коморі припасу багато заготовано, хліб і паша у стодолі, приплід – у стайні, а дрова – у повітці. Ми добре потрудилися влітку…

Він обережно перекинув мене на спину, поцілував.

– То правда: добрий з тебе господар, – погладила я чоловіка по голові. Іван поцілував мене у шию, а тоді у груди, оголивши їх з-за сорочки.

– … То й подумалося, що Івасику братчика б змайструвати. Чи

1 ... 33 34 35 ... 76
Перейти на сторінку:

 Увага!

Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «Сповідь з того світу», після закриття браузера.

Коментарі та відгуки (0) до книги "Сповідь з того світу"