Читати книгу - "Попіл і Світло, Кіра Найт"

Сни.. Вони були єдиним промінчиком щастя в цьому вирі болю. У снах я була вільна. Там були люди, котрі любили мене, були, здається, друзі. Ось чому мене вибив із колії той чоловік та його очі. Вони горіли так само, як у людей в ​​моїх снах. Звичайно, я не збиралася говорити про це жерцям. Я не дозволю забрати їм у мене останнє хороше в моєму житті.

Я провалилася в пітьму... але не побачила звичних мені снів. Натомість знову з'явився той зухвалий нахабний голос.

“Ну що, тепер ти мене не виженеш?” - глузливо спитав чоловік, склавши руки на грудях.

“Хто ти?” - я встала і уважно оглянула чоловіка.

Темні очі, в яких читалася мудрість, дивно поєднувалися з досить молодим обличчям. Я б сказала, що на вигляд йому близько тридцяти. З одягу на ньому були чорні штани і така сама чорна куртка з металевими та пластинами. Звідкись взялася впевненість, що він зібрався в бій.

“Вирячатися некрасиво.” - раптом сказав він і я опустила очі, зробивши крок назад.

“Вибачте, сер. Я не спеціально.” - я заплющила очі, після чого струснула головою. Ні, це неправильно. Має бути не так…

“Дівчинко, що ж вони з тобою зробили…” - чоловік опинився поряд і взяв мене за підборіддя, уважно зазирнувши у вічі.

“Не торкайтеся маски!” - я відштовхнула його і застигла на місці. - “Якщо вони дізнаються, вони…” – я запнулася.

“Що?” - він усміхнувся, знову зробивши крок до мене. – “Що вони зроблять?”

“Це неважливо..” - я похитала головою. - “Що вам потрібно від мене?”

“Звільнити тебе.” - серйозно сказав чоловік, і я завмерла, переварюючи його слова.

“Я... я не розумію..” - я струснула головою. - “Звільнити? Але я маю бути тут!”

“Ні, Кіро.” - він похитав головою і заплющив очі. Раптом довкола нас ожили мої сни. - “Ось твоє життя. Життя, де ти робиш, що хочеш. Де ніхто, абсолютно ніхто тобі не наказ.”

“Це тільки сни…” – я заплющила очі. – “Я цього не пам'ятаю!”

“Це життя, яке в тебе вкрали. Життя, заради якого ти благала мене повернути тебе.. ” - він підійшов до мене і поклав мені руки на плечі. - “Кіро, ти маєш дещо зробити, якщо хочеш повернути своє життя. Якщо хочеш захистити своїх близьких.”

Не знаю чому, але після останніх слів я наповнилася такою рішучістю, якої ніколи не відчувала.

“Чому я маю тобі вірити?” - я сама не впізнала голос, яким це сказала.

“Впізнаю колишню Кіру.” - чоловік усміхнувся з легким глузуванням в очах. - “Ти мусиш мені вірити, бо я подарую тобі можливість вбити їх усіх.”

При цих словах його очі потемніли і в них не лишилося білку. Сама лише темрява і в цьому було щось таке правильне, ніби цієї пітьми в очах він не міг існувати.