Читати книгу - "Вуаля маля, або Пологи по-київськи, Тетяна Гаркуша"

– Поки весь цей жировий скафандр не злізе з мене – не матиму спокою! – Еля виснажувала себе черговою порцією вправ для схуднення. Вона вже дев’ятий місяць сиділа на безперервних дієтах, пила багато води, робила численні вправи, приймала дієтичні добавки – однак жадане схуднення все не наставало. Ваги уперто показували все ту ж проклятущу цифру, доводячи Елю до крайнього відчаю.

До худеньких усі добрі і ласкаві. А повних сприймають як стійких, сильних, не потребуючих допомоги і підтримки. Ба, навіть часто помилково вважають їх агресорами. Звідки такі стереотипи? Еля була впевнена, що вона набагато вразливіша і тонша за своїм внутрішнім світом за багатьох візуально тонших жінок. І часто потребує підтримки, якої так і не може дочекатися.

– Корова ти, Елька! – сказав їй нещодавно чоловік, спостерігаючи за тим, як вона перевдягається. Чи то в жарт сказав, чи хотів потролити. Однак Елі здалося це надто грубим. Вона добряче вилаялась, а потім побігла у ванну і проревіла там майже годину.

Вона ж не завжди була така. Це вагітність і пологи зіпсували її завжди підтягнуту фігуру. І ось уже 5 років, як вона народила Мирончика, а тіло ніяк не хотіло вертатися до колишніх рамок. Еля пила різні БАДи і трави, ходила на активні тренування. Навіть записалася на джампінг на батутах. На першому занятті їй здавалося, що вона помирає: настільки важким було тренування. Однак Еля дивилася на себе в дзеркало і розуміла, що потрібно бути максимально жорсткою до себе. Вона пішла на друге і на третє заняття із джампінгу, відтак втягнулася і продовжувала тренуватися. Їй навіть стало подобатись. Еля була переконана, що вага дуже швидко почне падати. Але терези були категорично незгодні з цим. Кожне зважування клало важкий вантаж переживань на її душу. Як же ця звичайна дощечка з циферками вміє зіпсувати настрій, убити надії, навіяти найчорніші думки!

Гуляючи торговим центром, аби якось розвіятись, Еля побачила красиву джинсову сукню. І розмір ніби візуально їй підходив. І хоча сукня дуже пручалася, жінка таки її натягнула. Вона вдоволено роздивлялася своє відображення у дзеркалі, ігноруючи легкі потріскування швів. Вона вже уявляла, які підбере аксесуари, і як прийде у цьому вбранні на роботу – гарненька-прегарненька. Вигадала вже макіяж і зачіску, аби підкреслити гарний образ… Але тепер потрібно було зняти сукню і піти заплатити за неї. І тут в Елі почались проблеми: сукня ніби вгризлася в складки її тіла і не хотіла відпускати. Жінка потроху почала нервувати, струмені поту стікали по її чолу і спині, у дзеркалі було її червоне перелякане обличчя. Що ж робити? Дихання стало частим, серцебиття прискорилось. Еля була скута цим платтям, немовби зв’язана мотузками. У голові пульсували нещодавні слова чоловіка: «Корова ти, Елька». Так, справжня корова. Джинсова корова.

Минуло пів години – однак сукня вперто не хотіла злізати попри всі старання. Довелося Елі переступити через усі свої комплекси і попросити допомоги в продавчині-консультантки. Вона помітила усмішки відвідувачок магазину. Еля крайцем ока побачила своє відображення в одному із дзеркал – сукня справді застрягла на ній у дуже неприглядному вигляді. Продавчиня покликала на допомогу ще одну – удвох вони знімали з Елі плаття: одна тягнула згори, друга притримувала знизу. Минуло ще із п’ятнадцять хвилин – і зусилля рятівниць увінчалися успіхом: плаття було зняте, і воно було ціле.

– То що – плаття берете? – це питання прозвучало як переконливе твердження, від якого Еля відчула себе маленькою і нікчемною.

Наливаючись усіма можливими відтінками багрянцю, вона стояла біля каси. Ловила на собі іронічні погляди мимовільних свідків цієї неприємної ситуації. Незчулася, як вибігла із торгового центру на свіже повітря. Швидко зайшовши у безлюдне місце, вона розридалася.

А ще зовсім недавно вона була красунею-відмінницею, талановитою і розумною дівчиною, об’єктом бажання для чоловіків і об’єктом заздрості для дівчат. І де все те поділося? Хто непомітно вкрав її життя і розвіяв її надії?

Довелось розучитися до касирки АТБ, бо касирка АТБ заробляє більше, ніж редакторка. Вища освіта і золота медаль – то застарілі пріоритети, примарне відлуння з минулого…

Еля йшла пішки і помалу заспокоювалась. Вона виробила в собі цю звичку – заспокоюватись. Бо інакше вихід був би один – у вікно.

Вона вдихала теплі вайби літа, прогулюючись біля озера. Люди були розслаблені, інтегровані у природу. Літо приносить щастя, затишок і нескінченне відчуття нескінченної радості, на відміну від зими: від неї – зайві кілограми, чаювання без кінця й краю і компенсування відсутності сонця тістечками.

Рясно падали абрикоси, розбиваючись об асфальт. Жінка із загорненим у вітер волоссям піднімала їх із землі. Еля жалісно поглянула на дерево: от якби дострибнути до тих, що нагорі, і набрати повну торбу.

Згадалася ситуація. Наші люди – це щось!!! Під вікном у них росло високе абрикосове дерево. Гілки в нього були дуже високо від землі. А того року воно так рясно вродило. Всі ходили і облизувалися, заглядаючись на стиглі плоди. Лише коли вітер скидав абрикоси – тітоньки з пакетиками ходили їх збирати. А інших спроб дістати плоди не було через високе розташування гілок. Проте Еля з чоловіком наважились. Вирішили трусити дерево. Натягнули покривало і трясли стовбур. Тут же з вікна третього поверху (а дерево сягало 4-го поверху) вилізла тітонька під 60. І почала обурюватись: "Що ви робите?! Ви садили це дерево?". Чоловік Елин Назар їй каже: "А що – хай краще абрикоси згниють, ніж хтось з’їсть?!" Тітонька невдоволено бурчала, грізно розмахуючи руками. Напевно, сама не могла дістати, лише дивилася щодня у вікно, напроти якого рясніли гілки. І як же так: якщо вона не може з’їсти ці абрикоси, то хіба комусь можна?! Таке: і сам не гам, і комусь не дам. А потім ці люди із гуртка «не діставайся ж ти нікому» зібралися і ухвалили рішення спилити дерево…