Читати книгу - "Басаврюк ХХ"

Тяжко дихаючи, я озирнувся на Порецького. З його очей котилися сльози — мені здалося, що він розуміє й відчуває моторошний зміст того, що бачить.

Людський потік загубився в тумані. Здалося, що попереду засяяло світло, і ми прискорили ходу. Але це не був вихід. Перед нами знов стояв інженер. Його оточувало світло, зловісне мертвенне світло, яке робило всіх однаковими.

Гопнер сміявся. Він задирав голову і сміявся, і сміх його був веселим, життєрадісним і запалюючим.

— Ви хотіли мене вбити! Але ж мене ще немає! Інженер сміявся й поступово збільшувався в нас на очах. Через мить десь зверху до нас долітав його регіт і громовий голос.

— І дам вам врожай, який ви не сіяли, і будівлі, які не будували, і народи, які будуть служити вам…

Невдовзі тільки далеке відлуння доносилося до нас. Один з козаків крикнув. Я побачив, як висохла рука з гачкуватими пальцями вихопилась із туману і вчепилася йому в плече. Козак вистрілив з рушниці в туман, і звідти долетіло хрипіння пораненого звіра. Якісь тіні з харчанням виринули з темряви.

— Рятуй Наталку! — страшно крикнув Порецький і випалив у них. Козак підхопив мою гвинтівку.

— Тікайте, пане, а ми з ними поговоримо.

Притискуючи до себе Наталку, я побіг. Позаду бухали постріли, крики й ревіння жахливих, створених пекельною силою істот.

Нарешті перед собою побачив прямокутний отвір, через який ми ввечері пробралися в це кляте місце. Крок, ще один крок. Гостре почуття небезпеки примусило мене озирнутися. Нас швидко наздоганяло химерне створіння із сліпучими від тваринної люті очима. Я відразу згадав казки про песиголовців. Воно неслося на півзігнутих ногах, і в цих рухах було моторошне поєднання мавпячих і людських рис. З пащі на всі боки бризкала слина і кров.

Я обережно поклав Наталену й пішов назустріч чудовиську. Вихопив з чохла мисливський ніж і прийняв стійку, яку бачив на малюнках про полювання на ведмедів. Тепер я нічого не боявся.

З ревінням песиголовець стрибнув на мене. Я відскочив, пропускаючи його повз себе, але трохи не розрахував — гострі, мов леза, пазурі вогнем пройшлися по ребрах. Поки він повертався, я встиг підскочити і з усієї сили всадив довгий ніж прямо в груди. Створіння відразу скрутилося на підлозі. Тільки після цього я відчув паралізуючий переляк. Якби не думка про Наталену, я так би й застиг на ватяних ногах у очікуванні смерті. Зціпивши зуби, я підбіг до дівчини, підняв її кинувся до виходу.

…Холодне гілля вдарило мені в обличчя, коли ми вихопилися з чорного отвору. Далеким відлунням гупав у скронях останній вигук старого Порецького — «Рятуй Наталку!» Розпанахані м’язи на ребрах нестерпно боліли. Я біг, щосили притискуючи легке тіло дівчини до себе. Десь попереду була галявина біля шляху, де стояв з кіньми ще один козак Порецького — Остап. Ноги ковзали по слизькій землі. Позаду, з тяжким хрипом і тріском, наближалася гонитва. Я оступився і впав на коліна, ледве втримавши непритомну дівчину. Цей ліс допомагав їм. Ногу проштрикнув раптовий і гострий біль. Вигук болю вихопився з моєї горлянки. Уже не знаючи за допомогою яких сил, я підвівся й побіг далі, відчуваючи, що зараз мої легені розірвуться від нелюдської напруги. Довге виття сталевою ниткою врізалося в мозок, паралізуючи волю. З останніх сил я видерся на галявину. У місячному сяйві блимнули вирячені від божевільного переляку очі Остапа, який майже висів, вчепившись у повіддя двох оскаженілих коней.

— Пане, інші коні втекли! — закричав він. Ледь переступаючи ногами, я добрів до нього.

— Гони зараз на станцію, — мої слова вилітали з рота разом з кров’ю, — усі гроші в тебе, довезеш панну… у Київ, ти знаєш, до гімназії… сюди більше не вертайся.

Остап скочив на коня. Я обняв Наталену. Очі її були заплющені. Я знав, що бачу мою кохану в останній раз.

Остап підхопив її, і його кінь прожогом вилетів на шлях.

Стогнучи від пекучого болю, я ледь забрався на коня. Відчувши мою слабкість, він відразу піднявся дибки. Я ледь втримався, вчепившись у гриву. Низький чорний клубок з риком вилетів на галявину. Мій кінь рвонув уперед. Холодний вітер батогом хлистонув у обличчя. Тепер я був впевнений, що гонитва попрямує за мною.

Мені здалося, що довгий шлях до палацу мій кінь подолав одним стрибком. Я зіскочив з нього й він, гублячи білі шматки піни, полетів далі.

Палац умирав.

Я зачинив вхідні двері, доплентався до зали, запалив лампу. Декілька слів у щоденник. Віднайдена ще в дитинстві схованка в каміні. Поклавши туди щоденник, я розпалив дрова.

Вхідні двері тріснули, випинаючись від тяжкого удару.

Я не достануся їм. Двері ось — ось упадуть під тиском. Звичний світ різко звузився, окреслений світлом від камінного вогню. Далі — темрява, яка зараз увірветься й сюди.

Старовинний батьків пістоль, тепло від каміна приємно зігріває понівечену спину. Я підношу ствол до обличчя, палець повільно лягає на гачок. Усе…

Я підхопився. За вікном ударив грім. На вулиці суцільною стіною стояла злива. Ошелешено кліпаючи очима, я декілька хвилин крутив головою. Поступово до мене стало доходити, що я знаходжуся в маленькій кімнаті — злиденному житлі українських вигнанців. Наталка спала біля мене і її руки міцно тримали мене за лікоть. Серце надсадно калатало мені у грудях, тіло було вкрите холодним потом. Я полегшено позіхнув, зрозумівши, що це сон; ліг на спину й довго дивився у стелю, згадуючи всі деталі свого марення. Неясне відчуття примусило мене підвестися й підійти до дзеркала. Я здер з себе сорочку і при світлі сіріючого ранку, несподівано, побачив у себе на ребрах декілька загоєних багрових шрамів.

3

За вікном маленької поліської хати лютував давно небачений для кінця літа в цих місцях буревій. Іноді здавалося, що вітер ось — ось зірве стріху, і на голови сидячих навколо столу людей впадуть тяжкі струмки дощу. У хаті було темно й тільки слабкий вогник каганця ледь освітлював полковника, Кожуха, Бойчука та отця Василя. Перед ними лежала, вивчена мною