Читати книгу - "Басаврюк ХХ"

У відповідь, як останній порятунок, з глибини душі почала підніматися свинцева злива ненависті. Гнів вибухнув у мені. І від цього мій страх і безсила туга щезли. Нечувана міць жорсткою хвилею прийшла їм на зміну.

Я рвучко обернувся. Наталка стояла навпроти. Вона дивилася просто мені в очі і в її погляді була надія. Вона повільно наблизилася й поклала руки мені на плечі. Уперше я побачив її ясну посмішку. Вона закинула голову назад і прошепотіла:

— Андрію, Анджею, Андрію. Ти врятуєш мене? — її голос запитував і стверджував одночас.

Я притягнув її до себе й поцілував…

* * *

…Недобудовані зводи підіймалися над моєю головою й губилися десь у чорній темряві. Я ніколи не міг уявити собі, щоб безодня могла бути зверху, але тепер вона нависала над нами, зі своєю безмежною ненавистю і своїм безмежним Жахом.

Біля мене йшов Порецький, його рішуче обличчя було бліде й напружене. Два козаки позаду стискали крейдяними пальцями двоствольні рушниці. З кожним кроком простір навколо розширювався — і луна глухо відбивала наші кроки. Ми ледве бачили один одного — густий вологий туман огортав усе навколо. Десь чулося хлюпання тяжких крапель, — неясні зловісні звуки тиснули на серце недобрими передчуттями. Я йшов дуже повільно, крок за кроком, тримаючи мисливську рушницю перед собою. Щось тепле й вологе капнуло мені на шию, я механічно провів рукою й підніс долоню до очей — на ній темніла темна пляма трохи загустілої крові. Я підняв очі — зверху зловісно клубився туман.

Прояснилося, і я побачив смутні обриси людини, яка сиділа в зручному кріслі перед нами. Ми зупинилися.

Здавалося, що чоловік слухає нечутну для нас музику. Потім він неспішно повернувся. Це був інженер Гопнер. Він хитрувато посміхався, м’яко потираючи руки.

— Де Наталка? — люто прохрипів Порецький.

— Їй добре. Можливо, ми повернемо її вам після порозуміння з паном Анджеєм.

Я відчув, як гаряча хвиля ненависті накочується на мене. Не тямлячи себе від гніву, підскочив до нього.

— Що за підлість! Собака!

Інженер голосно засміявся.

— От же ця шляхта! Мабуть, сумно стане на світі без ваших блазенських витівок з так званою честю й гідністю. Але світ потребує кардинального оздоровлення.

Обличчя Гопнера відразу стало замисленим. Він продовжив, говорячи скоріше до самого себе:

— І ви будете зайвими з цими застарілими уявлення— ми, — він клацнув пальцями, немовби підшукуючи влучний вислів. — О! Паразитуючий клас! І ці козаки — реакційна архаїка. Але все незабаром тут стане іншим. Ідеальним суспільством. Узагалі, нам і рукопис не потрібен. Ну, хто повірить у містику з таємними силами і Храмами Жаху, коли всі передові люди сприймають світ через прогресивні теорії одного з наших будівничих, у якій усе так просто і зрозуміло пояснюється економічним розвитком і класовою боротьбою. Небезпека в іншому. У вашому впертому народі. Мабуть, буде тяжко долучити його до світового поступу, але без витривалих і слухняних рабів, без необмежених ресурсів ми не зможемо реалізувати наші довгострокові вклади. Пам’ятаю, як ледь не пропала наша праця при цьому навіженому Хмельницькому. Прийшлося ділитися з поляками й Москвою. Але все буде по—іншому, усе буде наше. Усе готове.

Я перебив його промову.

— Ким ти є насправді? Гопнер немовби згадав про нас.

— Ти хочеш знати, хто ми такі? Та ти не знаєш, ким ти є сам!

Порецький багатозначно клацнув курком.

— Або ти віддаєш нам дівчину, або… — і він націлив рушницю прямо в груди інженера. Раптом ми почули зойк, сповнений відчаю. Кричала Наталка. Обличчя старого стало попелястим, я зрозумів, що він зараз вистрілить, і крикнув:

— Не треба!

Мій вигук заглушив гуркіт пострілу. З двох стволів вирвався білий дим і яскраве полум’я, крізь них я смутно побачив, як Гопнера підкинуло, і він гепнувся назад у крісло. Я кинувся до нього — і відсахнувся. Тепер на Гопнерові замість франтуватого смугастого костюма з метеликом була шкірянка, перетягнута блискучою портупеєю з дивним червоним знаком на грудях. На ногах були галіфе кольору хакі й чоботи, а на голові чудернацький гостроверхий ковпак з червоною пентаграмою. Незважаючи на широкі рвані рани від картечі, з яких густо сочилася кров, він підхопився й загорлав дивні слова, дивлячись кудись поверх наших голів.

— Товариші, ворогам не здолати наші залізні ряди! Могутньою рукою ми задавимо хижу гідру контрреволюції! Зміцнимо пролетарські лави!

Гримнув другий постріл — на цей раз не витримали нерви в одного з козаків — перевтілений Гопнер знову відлетів назад. Коли пороховий дим розсіявся, він знов стояв перед нами — груди його, здавалося, були пробиті картеччю наскрізь, і тому звуки голосу змішувалися з хрипом, свистом і булькотінням. На цей раз на ньому був зелений френч. Інженер надривно кричав:

— Тепер ми добре бачимо, як український буржуазний націоналізм остаточно показав своє звіряче обличчя, але партія зможе дати гідну відсіч цим жалюгідним покидькам, які не мають нічого спільного з українським народом, відданим справі служіння справі інтернаціоналізму…

Огидно було дивитися на цю примарну постать, яка перевтілювалася на очах, заступаючи нам шлях. Я вдарив його прикладом, і він покотився кудись у туман, але і звідти долітало глухе нерозбірливе буботіння. Я зміг розібрати: «Дорогі друзі, святкуючи річницю довгоочікуваної незалежності України…» Але часу прислухатися до цього марення не було — ми побігли туди, звідки долетів крик Наталки.

Туман роз’їдав очі й забивав легені. Я бачив лише непевні силуети своїх супутників. Наталка вибігла нам назустріч — її біла сорочка немов зіткалася в повітрі прямо перед нами. Побачивши нас, вона різко зупинилася… і побігла назад.

Я швидко наздогнав її і обхопив руками, але вона, дивлячись божевільними очима, закляклими від жаху, несамовито забилася в моїх обіймах. Старий і я намагалися її заспокоїти, але вона не чула й не бачила нас. Несподівано Наталка перестала пручатися й обвисла в мене на руках. Я загорнув її в свою легку куртку і, підхопивши на руки, пішов назад.

Я брів навмання. Здавалося, що ми заблукали — жодна прикмета не підказувала нам шлях до виходу. Попереду щось зарухалося.

Придивився до темряви, і моє волосся стало сторч. З обох боків повз нас понуро й мовчки брели людські постаті. Їх було дуже багато, і з кожним кроком ставало все більше. Мені здалося, що я опинився в самому пеклі, але ці люди ніяк не нагадували дантівських грішників. Більшість з них була одягнута в