Читати книгу - "Афера на двох, Ірен Кларк"

Ліна

Я завжди знала, що одного разу потраплю в дурну ситуацію через свою впертість. Але щоб ось так, за власним бажанням, здати себе в лапи монстра? Це вже новий рівень моєї геніальності.

Олівер був проти. І не просто проти — він був у люті. Його жорсткий британський акцент прорізав повітря, коли він знову і знову повторював:

— Це божевілля, Ліна! Ти навіть уявлення не маєш, на що він здатний!

Я мала уявлення. Більше, ніж хотіла б. Але я не могла сидіти склавши руки. Це була моя гра, і я мала виграти.

План був простий і смертельно небезпечний. Андрій любить відчувати себе господарем становища, тож, якщо я повернуся “випадково”, йому буде важко втриматися від того, щоб взяти мене в полон і помучити. А мені це і треба — змусити його думати, що він контролює ситуацію.

Отже, я з’явилася біля будинку батька. Спокійна, впевнена в собі, ніби я просто забігла за старими документами, і навіть не підозрюю, що за мною стежать.

Але, коли на мене накинулися двоє амбалів, всередині щось обірвалося. Вони грубо схопили мене за руки, різко розвернули й одягли мішок на голову. Запах гнилої тканини та тісне кільце на шиї змусили мене задихнутися.

“Все нормально. Це частина плану. Все під контролем.”

Ха! Який іронічний жарт.

Машина, в яку мене запхнули, пахла шкірою і дешевим одеколоном. Ми їхали хвилин двадцять. Жоден з виродків, що сиділи поруч, не сказав ні слова. Тільки раз, коли я спробувала трохи поворухнутися, мені в груди ткнули пістолетом.

Коли мішок зірвали з голови, мене зустріло знайоме місце — будинок Андрія. Той самий дім, звідки я колись втекла. І той самий чоловік, якого я ненавиділа всією душею.

Андрій стояв переді мною, вдягнутий у свій улюблений чорний костюм, з келихом віскі в руці та самовдоволеною посмішкою на обличчі.

— Ну привіт, кохана, — його голос капав отрутою. — Довго бігала, але ж я казав: ти завжди повернешся до мене.

— Ой, та ну, Андрію, не будь настільки самозакоханим. Якби я мала вибір між тобою і смертю, то воліла б вже другий варіант.

Він засміявся й відразу ж вліпив мені ляпас. Голова різко смикнулася вбік, у роті відчувся металевий присмак крові.

— Це щоб ти не забувала, хто тут головний, — він нахилився ближче, його гаряче дихання торкнулося мого обличчя.

Я сплюнула кров на його дорогий килим. Він навіть оком не повів.

— А тепер, Ліно, скажи мені: де флешка?

Я витримала паузу, вдивляючись у його темні очі. Він був у гніві, але ще тримав себе в руках. Це добре. Якщо зараз викинути на нього всю правду, він повірить.

— Мене знайшла одна жінка. Іноземка. Кароліна Міллер, — я зосередила погляд на його обличчі, вивчаючи реакцію. — Вона сказала, що може витягнути мого батька з в’язниці, якщо я віддам їй флешку.

Очі Андрія звузилися.

— Яка ще, до біса, Кароліна?

— Вона має зв’язки. Потужні. Я знаю, що ти підставив батька.

Я говорила швидко, із натиском. У моєму голосі була правдива відчайдушність, тому що вона і була правдою. Я б справді зробила все, щоб витягнути батька. І якби ця історія була реальною, я б так і вчинила.

Але Андрій не був дурнем. Він обережно відступив назад, прицінюючись до моїх слів, немов до товару на ринку.

— І де ж тепер ця флешка?

Я похитала головою.

— Вона забрала її.

Андрій знову розлютився.

— Ти брешеш, — різко сказав він.

— Не брешу, — фиркнула я. — а, можливо, брешу…Це ж моя улюблена гра, чи не так?

Біль. Різкий удар в живіт змусив мене зігнутися навпіл. Я впала на коліна, намагаючись вдихнути.

Андрій схилився наді мною.

— Ти звідси більше не вийдеш, Ліно. Ніколи.

Мене схопили за руки й потягли через коридор. Десь у голові ще бився біль після ударів, але я не могла втратити концентрацію. Я повинна була пам’ятати кожну деталь.

Коли мене зачинили в кімнаті, я повільно сіла на підлогу, притиснувши долоню до пульсуючої щоки.

“Відмінно. Він купився.”

Я усміхнулася, ігноруючи біль.

Тепер залишалося тільки чекати.