Читати книгу - "Бавдоліно"

Одне слово, тому, хто не знав, що тут діється, Мілан здавався метушливою новобудовою, де кожен бадьоро працював, хвалячи Господа. Тільки час немов ішов назад: замість того, щоб на порожньому місці з'явилося нове місто, старе місто перетворювалося на порох і голу землю. З цими думками в голові, у празник Пасхи, коли імператор оголосив у Павії велике святкування, Бавдоліно квапився роздивитися mirabilia urbis Mediolani,[90] ще заки Мілана не стане. І так він опинився перед ще не зруйнованою пречудовою базилікою і побачив неподалік кілька павійців, які ревно працювали, попри велике свято, закінчуючи руйнувати якийсь особняк. Від них він дізнався, що то базиліка Святого Євсторґія і що наступного дня вони займуться й нею: «Вона занадто гарна, щоб залишити її цілою, правда?» — резонно сказав йому один з нищителів.

Бавдоліно ввійшов у наву базиліки, прохолодну, мовчазну й порожню. Хтось уже розтрощив вівтарі й бічні каплиці, бозна-звідки приблудні собаки знайшли собі тут прихисток, обсикуючи основи колон. Біля вівтаря сновигала корова, жалібно мукаючи. То була тварина нівроку, і Бавдоліно мав нагоду порозмірковувати про ненависть, що її живили нищителі міста, які нехтували навіть такою привабливою здобиччю, аби лише швидше зруйнувати Мілан.

В одній бічній каплиці, поруч з кам'яним саркофагом, він побачив старого священика, який схлипував від розпачу — точніше, попискував, немов поранений звір; лице його було біліше від білків очей, а худюче тіло при кожному схлипуванні здригалося. Бавдоліно хотів допомогти йому, запропонувавши флягу з водою, яку мав із собою.

— Спасибі тобі, чоловіче добрий, — мовив старий, — але тепер мені вже залишається хіба що чекати на смерть.

— Вони тебе не вб'ють, — сказав йому Бавдоліно, — облога скінчилася, мир підписано, і ті люди надворі хочуть тільки розвалити твою церкву, а не забрати тобі життя.

— Чого варте буде моє життя без моєї церкви? Але це справедлива покара небес, бо багато років тому я з марнославства хотів, щоб церква моя була найгарнішою й найславнішою з усіх; а крім того, я скоїв гріх.

Який гріх міг скоїти цей бідолашний старий? Бавдоліно спитав його про це.

— Багато років тому один мандрівець зі Сходу запропонував мені купити найчудовніші мощі християнського світу — нетлінні тіла трьох Волхвів.

— Трьох Царів-Волхвів? Усіх трьох? Нетлінні?

— Усіх трьох Волхвів, нетлінні. Вони були мов живі, тобто здавалось, ніби вони тільки-но померли. Я знав, що це не може бути правдою, бо про Волхвів згадує лиш одне Євангеліє, від Матея, і сказано там про них дуже мало. Не сказано, скільки їх було, звідки вони прийшли, чи були вони царі, чи мудреці… Оповідається тільки, що вони прибули до Єрусалима, йдучи за зіркою. Жоден християнин не знає, звідки вони походили і куди повернулися. Хіба хтось міг знайти їхню гробницю? Тому я так і не наважився сказати міланцям, що в мене переховується цей скарб. Я побоювався, що через жадібність вони скористаються цією нагодою, щоб приваблювати сюди вірних з цілої Італії, наживаючись на фальшивих мощах…

— Отже, ти не згрішив.

— Згрішив, бо переховував їх у цьому посвяченому місці. І знай очікував на знак з небес, але його не було. А тепер я не хочу, щоб ці вандали знайшли їх. Вони розділять ці мощі між собою і обдарують надзвичайною гідністю свої міста, які тепер нас знищують. Прошу тебе, усунь будь-який слід моєї тодішньої слабкості. Піди по допомогу, прийди ввечері, щоб забрати ці непевні реліквії, знищ їх. Таким невеликим трудом ти запевниш собі Рай, а цим, мені здається, не варто нехтувати.

— Розумієш, мосьпане Никито, тоді я згадав собі, що Оттон говорив про Волхвів у зв'язку з царством Пресвітера Йоана. Звісно, якби цей бідолашний священик виставив їх напоказ просто так, немов вони взялися нізвідки, ніхто б йому не повірив. Але щоб реліквія була справжньою, хіба вона обов'язково має мати стосунок до святого або до події, пов'язаної з нею?

— Звісно, що ні. Чимало мощей, які зберігаються тут, у Царгороді, дуже сумнівного походження, але цілуючи їх, вірні відчувають надприродні пахощі, які линуть з них. Правдивими робить їх віра, а не вони роблять віру правдивою.

— Отож-бо. Я теж подумав, що реліквія є справжньою, якщо для неї знаходиться належне місце у справжній історії. Поза історією про Пресвітера Йоана ці Волхви були, мабуть, обманом якогось гендляра килимами, але якби вставити їх у правдиву історію Пресвітера, вони б стали достеменним свідоцтвом. Двері не є дверима, якщо навколо них нема будинку, вони є лиш отвором, та що я кажу, навіть отвором вони не є, бо порожнеча, не обрамлена повнотою, не є навіть порожнечею. Тоді я зрозумів, що маю історію, у рамках якої Волхви могли набути певного значення. І я подумав собі: якщо мені доведеться розповісти щось про Йоана, щоб відкрити імператорові шлях на Схід, Волхви, які безсумнівно походили зі Сходу, були б доказом, який би підтвердив і підсилив мої слова. Ці троє бідолашних царів спочивали собі у своєму саркофазі й дозволяли павійцям з лодійцями плюндрувати місто, яке, саме про це не знаючи, дало їм прихисток. Вони нічим не були йому зобов'язані, вони були тут тимчасово, немов зупинились у заїзді, чекаючи, аж настане пора продовжити подорож, — по суті, вони були блукальці від природи, хіба не вирушили вони бозна-звідки, йдучи за якоюсь зіркою? Саме мені випало офірувати цим трьом тілам новий Вифлеєм.

Бавдоліно знав, що володіння пристойними мощами могло змінити долю міста, зробити його метою безконечних прощ, перетворити сільську церкву на святиню. Кого могли цікавити Волхви? На думку йому спав Райнальд: йому було дароване архієпископство Кельнське, але він ще мав поїхати туди, щоб одержати офіційне рукоположення. Вступити у свій собор, везучи із собою Волхвів, було б напрочуд ефектно. Хіба не шукав Райнальд символів імперської влади? І тут у нього напохваті не один, а цілих троє царів, які водночас були й жерцями.

Він спитав у священика, чи можна побачити тіла. Той попросив допомогти йому, бо треба було відсунути ляду саркофага, аж поки не покажеться покрівець, в якому зберігалися тіла.

То було важко, але справа того вартувала. І о чудо: тіла трьох Царів усе ще були мов живі, хоч шкіра їхня висохла й