Читати книгу - "Оповідь Служниці"

Те, що вона розповіла Долорес усе про цю зустріч у кабінеті Тітки Лідії, нічого не значило. Не значило, що вона не свідчитиме проти нас, проти будь-кого з нас, якщо матиме нагоду. Ми це знали. Тоді ми ставилися до неї так, як люди ставляться до безногих, що продають олівці на розі вулиці: уникали її, як могли, були добрими з нею, коли не могли уникнути. Вона була загрозою, і ми це знали.

Долорес, напевно, поплескала її по спині й сказала, що вона молодець, бо розповіла нам. Де ж сталася ця розмова? У спортзалі, коли ми готувалися до сну. Ліжко Долорес стояло поряд із ліжком Джанін.

Тієї ночі історія обійшла всіх, у напівтемряві, пошепки, від ліжка до ліжка.

Мойра була десь там. Вона на волі, або мертва. Що вона зробила б? Думки про те, що вона зробила б, розросталися, поки не заповнили всю кімнату. Будь-коли міг статися вибух, скло з вікон попадало би всередину, двері розчинилися б… Тепер Мойра мала силу, вона звільнилася, виплуталася. Тепер вона була розпутна.

Гадаю, нас це лякало.

Мойра була як ліфт без стінок. Від неї паморочилось у голові. Ми вже втрачали смак до свободи, уже вбачали в цих стінах безпеку. У верхніх шарах атмосфери ти розпадаєшся, випаровуєшся, не буде тиску, щоб тримати тебе вкупі.

Попри те, Мойра стала нашою фантазією. Ми пригортали її до себе, вона таємно була з нами, наче смішок; вона була лавою під кіркою щоденного життя. У світлі Мойри Тітки були не такі страшні, більш абсурдні. Їхня сила була не бездоганна. Їх можна було затягти в туалет. Нам подобалася зухвалість.

Ми очікували, що її будь-якої миті притягнуть назад, як уже бувало. Ми не могли уявити, що з нею можуть зробити цього разу. Буде дуже погано, що б це не було.

Але нічого не сталося. Мойра не з’явилася. Поки що.

Розділ 23

Це реконструкція подій. Це все — реконструкція. Я відновлюю їх нині у своїй голові, поки лежу горілиць на вузькому ліжку, повторюючи те, що мала б сказати, чи не мала б говорити, що мала б чи не мала б зробити, як треба було б усе розіграти. Якщо я колись виберуся звідси…

Тут і зупинимося. Я маю намір вибратися звідси. Це не може тривати вічність. Інші теж про таке думали в минулі погані часи, і завжди мали рацію, завжди якось вибиралися, і це тривало не довіку. Хоча для них і могло бути схоже на всю доступну їм вічність.

Коли виберуся звідси, якщо колись зможу це увічнити якимось способом, навіть передаючи голосом від одного до іншого, це теж буде реконструкція, черговий її етап. Неможливо розповісти про щось саме так, як це було, сказане тобою ніколи не буває точним — завжди доводиться щось випускати, завжди забагато сторін, частин, суперечностей, нюансів, забагато жестів, які можуть мати якесь значення, забагато форм, які неможливо повністю описати, забагато смаків на кінчику язика, відтінків кольорів — теж забагато. Але якщо ви — чоловік із майбутнього й дісталися аж сюди, пам’ятайте: ви ніколи не знатимете спокуси від передчуття того, що вам належить пробачити людину так, як жінці. Цьому важко опиратися, повірте. Але пам’ятайте, що пробачення — теж сила. Просити його — сила, надати його чи не надати — чи не найбільша сила.

Можливо, це все не про владу. Можливо, річ не в тім, хто ким може володіти, хто що й кому може зробити й лишитися непокараним, навіть якщо йдеться про смерть. Можливо, річ не в тім, кому дозволено сидіти, а кому слід ставати навколішки, чи стояти, чи лежати, розставивши ноги. Можливо, річ саме в тім, хто що й кому може зробити і бути пробаченим. Ніколи не кажіть мені, що це одне й те ж.

— Я хочу, щоб ти мене поцілувала, — сказав Командор.

Що ж, звісно, до того було дещо. Такі прохання ніколи не виникають просто так.

Я зрештою заснула. Мені снилося, що ношу кульчики, і один із них зламався; нічого більше, просто мозок перебирає збережені документи. Мене розбудила Кора, принесла тацю з вечерею — і час вернувся на свої колії.

— Хороше дитя? — питає Кора, ставлячи тацю. Вона вже має знати, у них є такий собі усний телеграф, новини розлітаються від господи до господи, але їй приємно самій почути про це, наче мої слова зроблять усе реальнішим.

— Нічого, — кажу я. — Жилець. Дівчинка.

Кора всміхається мені, впускає мене до себе. У такі моменти те, що вона робить, має здаватися їй вартим того.

— Оце добре, — каже вона. Голос у неї майже мрійливий, і я думаю: звісно ж. Вона сама хотіла б там побувати. Це наче вечірка, на яку її не запрошено.

— Можливо, і в нас скоро таке буде, — каже вона сором’язливо. Має на увазі мене. Це я маю віддячити всім, виправдати витрати на своє прогодування й утримання, наче мурашина матка з яйцями. Це Рита може мене не схвалювати, але не Кора. Натомість, вона від мене залежить. Вона сподівається, і я — рушійна сила цієї надії.

Надія в Кори найпростіша. Вона хоче, щоб тут був День Народження, із гостями, їжею, подарунками, вона хоче маленьку дитинку, яку можна буде балувати на кухні, прасувати їй одяг, годувати печивом, коли ніхто не бачить. Я маю забезпечити їй цю радість. Мене краще влаштувало б несхвалення: відчуваю, що його я варта більше.

Вечеря — тушкована яловичина. Мені важко її доїсти, бо десь посередині я згадую те, що день стер з моєї пам’яті. Правду кажуть: пологи чи навіть присутність під час них — це стан трансу, втрачаєш зв’язок із життям, зосереджуєшся лише на одній миті. Але тепер пам’ять повертається, і я знаю, що не готова.

Годинник у коридорі внизу б’є дев’яту. Я притискаю руки до стегон, вдихаю, м’яко рушаю коридором і сходами вниз. Серена Джой, напевно, усе ще в домі, де відбулося Народження — просто пощастило, передбачити цього він не міг. У такі дні Дружини годинами святкують, допомагають відкривати подарунки, пліткують, напиваються. Треба ж щось робити, аби розігнати їхню заздрість. Я йду коридором першого поверху повз кухонні двері до наступних — його дверей. Стою біля них, почуваюся дитиною, яку в школі викликали до директора. Що я зробила не так?

Моя присутність тут — незаконна. Нам заборонено бувати наодинці з Командорами. Ми