Читати книгу - "Занадто багато в мені, Дарина Міс"

Я встаю з ліжка, мляво підходжу до шафи й починаю вибирати одяг. Нічого з того, що бачу, не здається мені доречним, але зрештою обираю щось просте, щоб не привертати зайвої уваги. Одягаюсь механічно, без особливого бажання, і підводжусь до дзеркала. 

– Може, все ж краще залишитись вдома? — знову майнула думка. Але я її відкидаю. Раз вирішила — треба йти.

Телефоную до подруги, запитуючи адресу та викликаю таксі. Минає трохи менше години і от я уже на місці. Музика лунає звідусіль… Можливо, якби я йшла сюди через велике бажання відірватись, то все б сподобалось. А так… Я тут з якої причини? Нашкодити Марку, чи по більшій мірі самій собі?

Ці ігри в кішки-мишки так набридли, але здатись здається рівносильне втратити Марка. І нехай «нас» немає, але я так багато відчуваю до нього… І втратити навіть це здається надто великою помилкою…

— Нарешті ти прийшла! — знайомий задоволений голос вривається у свідомість, змушуючи натягнути посмішку на обличчя. 

— Куди я можу дітись, — відповідаю подрузі, яка відразу міцно обіймає мене. 

Відчуття дежавю накриває з головою, адже в день, коли Марк повернувся з-за кордону таке вже було. Подруга чекала біля клубу і я прийшла. Хоча до ломоти у тілі я ненавиджу натовп…

Щоправда, саме так можу забутись. І це мене дратує. Адже щоразу порівнюю таке проведення вечорів із часом поруч із Марком. Дурепа? Знаю. Але нічого змінити не можу. Хоча й намагалась. 

— Ці твої знайомі точно нормальні? — запитую, коли ми потрапляємо в будинок. Тут багато людей, і майже ніхто не внушає довіри. Особливо хлопці. 

— За всіх казати неможу, але мої точно нормальні, — відповідає Женя, а коли ловить мій погляд на хлопцях, які лишають білі доріжки на столі, продовжує: — Вони точно таким не бавляться, — кривиться при відповіді, хоча мене це мало хвилює. Раптом відчуваю що хочу додому. Там хоча б безпечно…

Декілька хвилин минає перш ніж ми знаходимо її знайомих. Вони наче дійсно нормальні та не під якоюсь гидотою. Щоправда, це мало мене заспокоює. 

Музика стає гучнішою, і я намагаюсь не думати про натовп навколо. Женя розмовляє зі своїми знайомими, і я помічаю, що один із хлопців у іншій частині кімнати кидає на мене погляди. Він наче надто уважно мене розглядає. Спершу я не звертаю на це уваги, списуючи на параною, але згодом це починає напружувати.

— Соню, ти що, вже скучила? — сміється Женя, помітивши мою відсутність у розмові.
— Просто голова трохи болить, — відповідаю, намагаючись не показати занепокоєння.

Той хлопець, здається, вирішує підійти. Його вигляд змушує мене відчути холодок уздовж хребта. Високий, худорлявий, з диким блиском у темних очах. Усмішка, яку він намагається видати за дружню, виглядає моторошно.

— Привіт, ти новенька? Я тебе раніше не бачив, — його голос глухий, а слова звучать наче з якимось прихованим підтекстом.
— Просто зайшла з подругою, — відповідаю сухо, намагаючись триматись впевнено.
— Ти дуже гарна, — додає він, і в мене стискається серце.

Я йду в інший бік, сподіваючись уникнути його, але чую кроки позаду. Серце калатає, і в голові лише одна думка: треба вибратись із цього місця.

Коли я обертаюсь, він стоїть зовсім близько.
— Ти ж не тікаєш, правда? Ми ще не познайомились як слід, — його голос стає ще тихішим і загрозливішим, і я знову відчуваю, що вкотре помилилась. Варто було залишитись вдома!

Я намагаюсь відійти, але його рука раптово хапає мене за зап’ястя. Від несподіванки я ледь не вигукую, але стискаю зуби.

— Не бійся, я не кусаюсь, — каже він, і його голос звучить так, ніби його ця ситуація веселить. Очі блищать ще сильніше, і я нарешті розумію, що щось із ним не так. Його рухи трохи різкі, а погляд блукає, хоч він намагається дивитись прямо на мене. Він явно під чимось.

— Вибач, мені треба знайти подругу, — відповідаю я, намагаючись вирватись.

— Подруга зачекає, ми ж тут лише починаємо, — він стискає моє зап’ястя сильніше.

Серце калатає, наче божевільне. Озираюсь навколо, шукаючи когось, хто міг би допомогти, але натовп виглядає абсолютно байдужим. Усі зайняті своїми розмовами, сміхом чи танцями.

— Відпусти мене, — кажу вже твердіше, намагаючись показати, що не боюсь, хоча всередині паніка захльостує мене з головою.

Його обличчя змінюється — усмішка стає ширшою, майже хижою. Він нахиляється ближче, і я відчуваю на собі запах алкоголю та чогось різкого, що ще більше мене лякає.

Не думаючи більше ні про що, я різко смикаюсь, вириваючись із його хватки, і кидаюсь через натовп. За спиною чую його голос:

— Куди це ти? Ми ж не закінчили!

Моє дихання стає уривчастим, коли я пробираюсь через людей, намагаючись не озиратись. Знаходжу двері у ванну кімнату, замикаюсь і притуляюсь до дверей спиною. Серце калатає так, що я ледь чую шум вечірки за стіною.

На мить здається, що я в безпеці, але страх не відпускає. Руки тремтять, і я намагаюсь зібратись із думками.

Раптом чую стукіт у двері.

— Соня, ти там? — звучить голос, який мені важко розібрати. Можливо це Женя? Я видихаю з полегшенням і відкриваю двері, але бачу не її.

Це знову він.

Я завмираю, не вірячи своїм очам. Він стоїть у дверях, усміхаючись так, наче виграв джекпот у лотереї. Мої ноги підкошуються, але я відступаю, поки не натикаюсь на раковину.

— Чого ти хочеш? — голос звучить хрипло, ледве впізнаю себе.

— Просто поговорити, — відповідає він, заходячи всередину і зачиняючи двері за собою. — Ти мені сподобалась. Хіба це злочин?

Його погляд ковзає по мені, і я відчуваю, як паніка повністю накриває. Він робить крок ближче, і я бачу, як його зіниці розширені майже до чорного.

— Слухай, тобі краще піти, — намагаюсь говорити твердо, хоча голос тремтить.

— Ти ж не проти трохи розважитись, га? — його усмішка стає ще ширшою, і він тягнеться рукою до мого плеча.

Я різко скидаю його руку, але це тільки дратує його. Він знову робить крок уперед, і я відчуваю, що втекти буде складно.