Читати книгу - "Занадто багато в мені, Дарина Міс"

— Не треба так, — шепоче він, нахиляючись ближче. — Ми ж просто спілкуємось, правда?

Я відчуваю, як до горла підкочується клубок. Усе, що спадає на думку, — це тікати. Озираюсь, шукаючи будь-який вихід. На щастя, бачу вікно.

— Гаразд, гаразд, ти виграв, — раптом кажу, піднімаючи руки, ніби здаюсь. — Дай мені хоча б зробити ковток води, гаразд?

Його обличчя змінюється, і він киває. Це моя єдина можливість. Я різко відштовхую його, від чого незнайомець падає, а сама кидаюсь до вікна. Руки трясуться, але я встигаю відчинити його й вибратись назовні, перш ніж він встигає мене схопити.

Холодне нічне повітря обпікає шкіру, але я не зупиняюсь. Мчусь у темряву, не знаючи, куди, головне — якомога далі від нього. За спиною чую його крик, але вже не обертаюсь.

Думки плутаються, ноги несуть самі, а серце калатає так, що здається, воно зараз вистрибне з грудей.

Я не знаю, як довго біжу, поки не опиняюсь у якійсь темній алеї. Стаю, важко дихаючи, і спираюсь на стіну високого паркану. Ноги трясуться так сильно, що здається, я ось-ось впаду. Телефон у кишені наче обпікає, і я дістаю його.

Кого можна набрати? Женя? Ні, вона нічим не допоможе. Поліція? Я не пам'ятаю адреси місця, де була. Чорт. Женя сказала, що таксі знає куди вести, а я й не випитувала.

Тільки одна людина спадає на думку. Я затискаю ім’я в контактах і натискаю виклик.

— Соня? Що сталося? — Марк відповідає майже одразу, і в його голосі чутно занепокоєння.

Ну звісно, друга ночі майже, він вже давно спав.

— Марк... Мені потрібна допомога, — слова виходять уривчасто, між схлипами.

— Де ти? Ти ж була у своїй кімнаті, Що трапилось? — він вже звучить напружено, а я розумію, що ось-ось розплачусь. Чую легке копошіння у слухавці, розуміючи що Марк встав з ліжка.

— Я на якійсь вечірці… Він… він намагався мене схопити. Я втекла, але... Я не знаю, де я, — кажу швидко, озираючись навколо в пошуках хоча б якогось орієнтира.

— Чорт забирай, Соня, ти можеш хоч щось розбірно відповісти? — він кричить, але я чую в його голосі більше страху, ніж злості.

— Там клуб... біля якогось старого парку з неробочим фонтаном, — згадую, що бачила, коли проїжджала на таксі.

— Залишайся там, де ти є. Я зараз приїду, — каже він, і зв'язок обривається.

Я сідаю прямо на асфальт, намагаючись дихати рівніше. Хочеться вірити, що Марк приїде швидко, але час тягнеться нескінченно.

Нарешті чую звук машини, і у світлі фар бачу його обличчя. Він виглядає так, ніби щойно пройшов через бурю. В очах страх, але коли він вибігає з машини та підбігає до мене, його вираз змінюється на злість.

— Що ти взагалі тут робиш? — кричить він, хапаючи мене за плечі й змушуючи встати. — Ти розумієш, як це небезпечно?

— Я не знала... Я просто хотіла... — слова губляться, і я дивлюсь на нього крізь сльози.

— Тихо, — його голос стає тихішим, але напруга все ще відчувається. Він оглядає мене з голови до ніг, ніби перевіряючи, чи я ціла. — Тепер ти зі мною, — шепоче зазираючи в очі, і саме це змушує заспокоїтись. 

Марк поруч. Все добре.

Він різко розвертається, ведучи мене до машини.

— Ми зараз заберемо тебе звідси, і більше ти не підеш на ці дурні вечірки. Зрозуміла? — його голос гучний, але я чую в ньому страх.

Я киваю, не сміючи сперечатись. Його руки міцно тримають мене, і вперше за весь цей вечір я почуваюсь у безпеці.

Коли ми сідаємо в машину, він кидає на мене останній сердитий погляд:

— Ніколи більше не роби цього, Соня. Ніколи!

І, не чекаючи відповіді, заводить двигун і різко рушає з місця.