Читати книгу - "Ольга Токарчук. Останні історії"

Сьогодні я невиразно бачила танці на льоду. Граційні людські фігурки у сніговому просторі телевізора. Балерини в тоненьких спідничках виписують на гладкій поверхні чіткі інструкції, але ніхто їх не читає.

О

Ми збиралися два тижні. Важливих речей, які ми хотіли забрати, було небагато. Наші меблі були такі собі; якусь цінність мало тільки двоспальне подружнє ложе, але Петро продав його сусідам за копійки. Все цінне опинилося у скрині. Крім того, ми взяли швейну машину і валізу з книжками, документами та світлинами. Ту, яка пропала в дорозі.

Інші завантажували цілі вози — меблі, посуд, одяг, коробки з фіранками і постіллю.

Коли ми їхали підводою до містечка на станцію, де було місце збору, то бачили, як до нас із усіх боків приєднуються такі самі вози, завантажені речами. До возів були прив’язані корови, на них гавкали пси. Страшне видовище — так, певно, виглядатиме кінець світу; хоровод творять не померлі, що піднімаються з могили, а люди в безконечній дорозі до невідомого пункту призначення. Не рев ангельських труб, а розпачливий свист поїздів.

За кілька днів до того прийшла до нас тітка Маринка і спокійно сказала, що їде з нами. Але Петро скиглив, що тепер холодно, що це довга подорож, а оформлення паперів займе багато часу, але вона може приєднатися до нас навесні. Та ми добре знали, що кожна весна, яка прийде, буде новим часом, новою епохою, щодо якої старі закони вже не діятимуть. Що нічого не можна сказати про минуле, немає щодо нього ні правди, ні брехні. Час був скасований декретом, і майбутнє було вже іншим станом — туманною розпорошеною візією, шкіцом, позбавленим деталей.

Вночі впав сніг і знищив мою працю. На сніданок я п’ю чай і чарку горілки з Петрових запасів і рушаю на схил. Світить чудове сонце і я бачу, що не все так погано. Літери стали м’які, сонні. Мушу пройтися ними ще раз. Тупочу, як діти, що бавляться в поїзд. Чах-чах-чах, дивіться на мене, злодійчуки. Гей, я тут. Горілка розігріває мені кров, а обличчя горить від розлитого на снігу сонця.

Бачу маленького автобуса, отже, канікули вже закінчилися, бо їздить тільки тоді, коли є заняття у школі. З іншого боку, над селом є крутий схил, порослий рисочками голих дерев. Весна приходить звідти. Дерева набирають тіла, пливе з них вниз масна зелень і вкриває долину й узбіччя.

За нашим домом ростуть підсніжники. Петро обходить їх довкола, тихенько, ніби їх таємно обробляє. Не дозволяє їх пересаджувати на мої грядки, каже, що вони дикі й перебувають під охороною. Людський погляд їм шкодить.

Останньої весни, коли повернулися червоногрудий і почали вити гнізда у тому ж місці, що завжди, Петро розплакався. Дурний старий, вже тоді я повинна була здогадатися, що його смерть близько. Але ще тоді вилазив на драбину і відмолоджував дерева, секатором обтинав мертві гілки на яблунях. Земля відтавала повільно, ще на початку квітня, коли ми викопували ямки, знизу була замерзла на кістку.

Коли б так можна було омолодити людину, як дерево. Зрізати з неї тяжкі спогади, зішкрябати весь біль, всі розчарування, як мертву тканину; пообрізати помилки, дурні рішення, просвітлити думки. І щоб можна було це робити після кожної зими, щоб входити в новий рік чистим і невинним. Адже, відомо, — якась із наступних зим нас уб’є.

Я благала його залишитися у тому сраному Ключборку, оселитися біля Ляльчиної могили і чекати на власну смерть. Але ні. Очевидно, могили — це теж тільки деталі. Петро мав розподіл на роботу деінде, ще далі на захід, хоч здавалося, що там вже нічого не може бути. Але поки я розставила наші речі в якомусь пограбованому помешканні, що кишіло блощицями, Петро наказав мені знову збиратися. І слова теж виявилися дрібницями — не було сенсу їх використовувати, не помічав їх. Приїхав наступний поїзд і ліниво повіз нас спочатку мокрими розлізлими рівнинами, потім долинами, аж ми опинилися в іншій країні, у маленькому містечку на краю світу.

За його останніми будинками край світу уривався і гори нагадували намальовану театральну декорацію.

Я не говорила з ним рік. Не мала в роті язика, коли дивилася на нього. “Говори польською”, — каже до мене Петро по-українському. “Ні, — думаю, — не скажу ні слова польською. Завези мене в цей засраний Ключборк і там залиш, віддай мені всі роки, які ти в мене вкрав, віддай мені дочку”.

— Заспокійся, дівчино, — повторює тітка Маринка, — нема до чого вертатися. Тут, де ми є, немає нічого іншого, тільки вперед, майбутнє, потім, тільки майбутній час. Повісь на вікно фіранки, знайди десь кота, бо в хаті повно мишей.

М

Вже давно треба було його поголити. Наливаю води до горнятка, намилюю пензлик. Гострю бритву на шкіряному ремені. Коза, побачивши вістря, задкує і чемно лягає біля кухні.

Беру чисту ганчірку і йду на веранду. “Ранкове вмивання”, — кажу весело, але він не озивається. «Щось не гаразд? — питаю — Я щось не так зробила? Забагато говорю? Ти на мене ображаєшся? Ти ніколи мені цього не забудеш?” — передражнюю його, говорю так, ніби це він говорить. Добре пам’ятаю цей претензійний тон і як я його не терпіла, як доводила мене до шалу Петрова повільність, його вибухи гніву, який — як і все в ньому — здавався тяжким, безвладним.

Присуваю собі крісло і беруся до роботи.

Я знаю кожну цятку на його шкірі, пам’ятаю розташування блакитних жилок, ніби це карта, сходженої вздовж і впоперек землі — річки, струмочки, місточки, дороги і стежки. Тепер, коли він лежить, бачу той найхарактерніший блакитний викрутас на його скроні, щось на зразок кільця і двох кантів. Це його знак, підшкірне тату, пережив мороз. Колись я сміялася, що, може, він має блакитну кров у блакитних жилах. Що відбувається з кров’ю, яка зупинилася у судинах. Чи кров’яні тільця, ті всі лейкоцити, еритроцити вже розштовхали кришталики льоду, чи підступний мороз, який пливе з космосу, спрямував свої вістря